Корупція в Україні, як всі ми бачимо, є не хворобою моралі, а синдромом системного провалу — провалу дизайну стимулів, екстрактивних інститутів і «кривих» контрактів. Зміна правил гри є єдиним шляхом до стійкого одужання.
Показова боротьба з корупцією, що виражається у гучних «посадках», є необхідною умовою. Вона створює негативну мотивацію та показує, що злочини не залишаються безкарними. Однак, як писав Дуглас Норт, інститути важливіші за окремих людей.
«Саджання» одних «друзів» лише посилює монополізацію потоків іншими «друзями» — це шлях до посилення автократії, а не до демократичної інклюзивної держави. Вироки корупціонерам мають балансуватися побудовою інституцій та інструментами превенції (прозорі контракти, незалежний аудит, конкуренція).
Ключова мета реформ — не створити тотальне відчуття страху, що паралізує ухвалення рішень, швидкість і дебюрократизацію, а, навпаки, сформувати чіткий вектор:
- страх бути посадженим має з'явитися у тих, хто краде. Для них покарання має бути невідворотним;
- повага має повернутися до тих, хто працює чесно на державних підприємствах і в органах влади. Державна служба має бути відкритою і бажаною для професіоналів, формуючи інклюзивні інститути. Це дасть можливість залучити найкращі кадри для управління мільярдами доларів, які залучатимуться у відбудову;
- саме чесність як базова норма та невідворотність покарання для крадіїв мають стати новою державною практикою.
Боротьба зі злом — це відповідальність не лише антикорупційних органів. Це також і про тих, хто погоджується давати хабарі, будувати за крадені гроші, виправдовувати корупціонерів у медіа.
Невідворотність покарання має стати новою практикою. Лише тоді ми зможемо перейти від підживлення українського патерналізму і жебрацтва до модернізації суспільства і проривного економічного зростання.
Невідворотність покарання має стати новою практикою
