За приблизними підрахунками, озвученими на конференції Фонду Гумбольдта в Берліні, країни Євросоюзу сьогодні надали підтримку близько семи тисячам українських вчених. Значна частина з них отримали короткострокові стипендії в університетах і дослідницьких установах Німеччини. При цьому наше Міністерство освіти і науки час від часу закликає німецьке Міністерством освіти і науки припинити фінансову підтримку цих людей, бо їх начебто "треба повертати додому." Це, звичайно, дуже зворушлива турбота про українську науку, але з іншого боку, така волюнтаристська політика ігнорує думку людей, яких це зачіпає. Нічого, крім чергового посилення відчуття образи на державу, яке і так дуже поширене серед українців, вона не викликає.
Треба сказати, що в українських науковців за кордоном сьогодні різні стратегії і різні плани на майбутнє. Більшість з них живе, якщо можна так сказати, "однією ногою в Україні". Дехто до цих пір читає лекції у своєму українському університеті через зум. Вони не поривають зв'язки з середовищем, в яке інвестували десятки років свого життя, яке для них звичне і куди вони сподіваються повернутися.
З іншого боку, навіть ті, які б захотіли залишитися в Німеччині і повністю інтегруватися в німецьке академічне середовище, дуже часто не бачать можливості це зробити, тому що вони не відчувають себе спроможними конкурувати на рівних з місцевими вченими. Це реальність. Нашим вченим не вистачає дуже багатьох навичок, і насамперед володіння академічною мовою західної науки, яка критично необхідна для активної публікації своїх наукових статей. Також тут дуже важливе уміння готувати сильні проектні заявки на фінансування наукових досліджень. Мережа інституцій, які можуть фінансово підтримати дослідника, тут доволі велика, але і конкуренція чимала. Треба бути відвертим, наші науковці постійно відчувають брак потрібних тут академічних навичок. Але що довше вони тут пробудуть, то краще вони ці навички засвоять і відпрацюють. По суті велика наукова міграція - це шлях збереження української науки і її суттєвого оновлення, тому що тільки зараз у великої кількості (а не одиничних представників) наших вчених виникла реальна можливість подивитися, як це все працює на заході. У перспективі вони стануть носіями цієї академічної культури, якої нам завжди дуже не вистачало.
Думаю, в України є прямий національний інтерес у тому, щоб ці люди залишалися в західних університетах якомога довше. Крім того, що вони тут фактично вчаться, здобувають новий досвід, зокрема, того, як не імітувати публікації "в скопусі", але й тому що вони розвантажують українських державний бюджет під час війни. Якщо вони раптово повернуться, то їм доведеться боротися за своє робоче місце, яке традиційно недофінансоване і має ще менше шансів на це в нинішніх умовах. Тобто крім поповнення армії ображених патерналістів наша держава від такого повернення нічого не отримає. Пробачте, якщо комусь не подобаються такі формулювання.
Водночас, залишаючись на заході така от українська наукова діаспора зможе створити певну противагу традиційно чисельній російській діаспорі. Українські науковці - це все ж таки не найслабша частина нашого суспільства, тому їхня роль в повсякденній культурній дипломатії і формуванні проукраїнських груп підтримки на заході може бути дуже значною.
Тому особисто я б напевне просила Міністерство освіти і науки не перекривати "кисень" українським науковцям за кордоном, не примушувати їх до повернення насильницькими методами, не позбавляти їх засобів до існування, а подивитися на ситуацію трохи більш виважено, і побачити, як її можна і треба використати в інтересах України, не нехтуючи при цьому інтересами і потребами цієї конкретної групи людей.
