Конструкторське бюро майбутнього

Знаєте, чим конструкторське бюро відрізняється від заводу? В КБ перевіряють теореми, експериментують з гіпотезами, набагато більше покладаються на інтуїцію і мають кардинально ширший простір для маневру. КБ – це простір свободи, лабораторія майбутнього. В якому помилка – не вирок, не надзвичайна подія, а радше робоча ситуація. Тут не моляться на протоколи – тут їх створюють.

Півтора роки тому Україна не тільки здавалася – ми були глобальним конструкторським бюро, в якому світ намагався роздивитися своє майбутнє. Ми дивували ворогів, друзів і самих себе. Ми спростовували прогнози і ламали правила. Синергією української влади та громадян захоплювався світ. Перегороджений блокпостами Київ, в який прилітали ракети, але який можна було проїхати від краю до краю за півгодини і в якому більшість проблем вирішувалась кількома телефонними дзвониками, був символом цієї лабораторії, в якій українці творили справжні дива.

На жаль, нам не вдалось інституалізувати власну харизму. Не вдалось перебудувати державу за алгоритмами, які ми відкрили в нашому КБ. І які з певною ностальгією згадують усі, хто пережив у столиці лютий-березень 2022-го. Відтоді наші Сили оборони сягнули більш як мільйона людей у однострої, ми отримали від західних партнерів озброєння, про яке могли тільки мріяти, Президент України став глобальною політичною зіркою, але щось важливе ми втратили...

І зараз очевидно, що напіврадянський завод "Україна" майже поглинув КБ. Хоча ключ до нашої перемоги – в перебудові державної машини за тими алгоритмами, що домінували в столиці навесні 2022-го. На жаль, інновацій все менше – бюрократії все більше. Солідарності між владою та посполитими майже не залишилось. Камуфляж, який так рвались одягнути і старий і малий навесні 2022-го, наразі стає путівкою в один кінець. Для багатьох можновладців втримати владу стало важливішим, аніж перемогти ворога.

Зараз очевидно: ми мали шанс, але так і не скористалися ним, аби перейти в нову якість. На жаль, ми все більше стаємо схожими на нашого ворога, проти якого воюємо. І тому ключ до перемоги наразі не так в озброєнні та його кількості – він у справжній мотивації та ефективності української влади. В організації українського суспільства. В матриці українського життя.
А воно стає до болю звичним. І тому все менш цікавим світу. Бо наш старий напіврадянський державний конвеєр, на відміну від нашого інноваційного КБ, нікого не дивує й не надихає. Таке враження, що ми, як колись Сагайдачний, наблизились до Арбатської брами Москви, але в останню мить чомусь зупинились, не подолавши якихось сотень метрів, що відділяли нас від принципово іншого майбутнього...
Що трапилось? Що нас зупинило? Чого ми злякались? Я напевно не знаю. Але українська влада так і не спромоглись інституалізувати наш унікальний досвід весни 2022-го. Досвід, коли Україна не просто відмовилась здатися на милість варвару-тирану, але на короткий час перетворилась на глобальний центр соціальних інновацій. Яка ламала усталені погляди та прогнози і навʼязувала світові свій порядок денний.

У Зеленського вистачило мужності аби витримати путінський удар. Але забракло сміливості на прорив у невідоме майбутнє. Не даремно вся філософія перемоги чинного гаранта – повернутися в кордони 1991 року. Ключове слово – повернутися. А покликання України – відкривати нові обрії та експериментувати з новими формами та сенсами. І тому ми можемо виграти нашу війну, тільки якщо вона стане для нас революційною. Тільки коли вона змінить нас – і українську владу і українське суспільство – настільки, що ми більше не захочемо вороття ані в 1991, ані в 2014, ані в 2022 рік...

І якість життя у майбутній Україні набагато важливіша за території, які вона контролюватиме. Тому Україні конче потрібні вибори. Ця влада виконала свою місію – не посипалась, коли почалася велика війна, на яку вона не очікувала і в неминучість якої не хотіла вірити до останнього. Україна вистояла. Історія оцінить за це і Зеленського і тих, хто був у ті критичні дні поруч з ним.
Але ця владна команда забуксувала перед своєю Арбатською брамою. Вона виявилась спроможною кинути всі свої ресурси на штурм "лінії Суровікіна", але неспроможною сконцентрувати їх на прориві у майбутнє. Схоже, вона боїться майбутнього, обриси якого ми відчули і побачили навесні 2022-го. Бо багатьом можновладцям в такому майбутньому немає місця. Але злий фатум Зеленського полягає в тому, що без прориву України у майбутнє ми ніколи не виграємо цю війну.

Нинішня влада зробила свої ставки – відновити завод Україна в межах 1991-го року. А для перемоги Україну – бодай і з обкраяною територією – слід перетворити на КБ, в якому експериментуватимуть з майбутнім. В якому створюватимуть це майбутнє і писатимуть його алгоритми та протоколи. В якому задаватимуть глобальні тренди. Тільки так ми зможемо перемогти.
Геннадій Друзенко