Дональд Туск прямим текстом заявив, що український сировинний аграрний експорт несе загрозу не тільки економіці Польщі, але й економіці ЄС.
Зокрема він сказав:
"Польща продовжує ембарго на імпорт українського зерна, але не виключено, і ми розмовляємо про це також з українською стороною, що потрібне буде розширення ембарго також на іншу продукцію, якщо ЄС не знайде кращі способи більш ефективного захисту європейського і польського ринку...
... Хотів би дуже чітко підкреслити, що кордон між Польщею і Україною, між Словаччиною і Україною – це кордон Європейського Союзу.
Ми сьогодні хочемо захистити наших виробників, але ми також хочемо оберігати ринок європейський. Це наш обов’язок».
Це було сказано на підсумковій конференції після зустрічі лідерів Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина).
Тобто, східний кордон трьох країн з "четвірки" підкреслено названо східним кордоном ЄС, без зайвих сантиментів стосовно того, що цей кордон з Україною колись стане "внутрішньоєвропейським" .
Ця заява викликає у мене змішані почуття.
З одного боку, повністю справдились мої прогнози стосовно того, що сировинна, аграрна модель української економіки не монтується в європейську модель.
Як казав колись спікер Іван Плющ - "невпіхуєме".
Тобто можна потрафити свому "аналітичному его", мовляв, попереджав, розумів...
Але масштаб проблем для нас настільки великий, що ці події викликають лише гіркоту, внутрішню образу на короткозорість наших політичних еліт та інфантильність частини суспільства.
Які всі ці десять років теревенили про євроінтеграцію та навіть вписали її золотими літерами в преамбулу Конституції і при цьому, більше 50% свого експорту направляли на ринки Азії та Африки.
Говорили про "європейський дім" і все робили для того, аби торгівельним партнером номер один став Китай. Така собі, геополітична шизофренія: дружити з тим, з ким не торгуєш і торгувати з тим, з ким не дружиш.
Так, обсяги торгівлі з ЄС за ці десять років суттєво зросли, але було помітно, що аграрна та сировинна складова нашого експорту в Європу - вже на межі.
Угода про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС визначально укладалось для зовсім іншого: наша країна мала стати "східноєвропейським Китаєм", тобто промисловою платформою для виробництва величезної номенклатури споживчих товарів для європейського ринку.
Саме тому, на складні споживчі товари в рамках угоди не було ніяких квот та були застосовані нульові мита.
Ми мали стати аналогом сучасної Туреччини, яка працює на ринок ЄС чи аналогом Мексики, яка працює на ринок США.
Тим самим, європейці хотіли зменшити імпортну залежність від Китаю.
Звичайно, що абсолютно токсична економічна політика наших урядів після 2014-го року (до 2014 - окрема історія), відсутність захисту прав власника/інвестора, чесних судів та корупція - все це сукупно унеможливило досягнення цілей угоди про зону вільної торгівлі з ЄС.
Але для продажу кукурудзи, залізної руди, металу та меду - зона вільної торгівлі непотрібна, бо це (крім меду) - біржові товари, комодітіз.
А комодітіз - це товари, яким властива повна взаємозамінність, тобто незалежно від виробника, споживач сприймає такі товари як однакові.
Зерно, воно і в Африці, зерно, на відміну від взуття, яке може бути китайське, а може - і італійське.
Для зерна зони вільної торгівлі - некорисні, марні. А для взуття - те, що потрібно.
Тобто, хотіли йти в ЄС - потрібно було вибудовувати системну політику з підвищення економічної складності та рівня доданої вартості.
Аналізувати динаміку європейських ринків та знаходити свою нішу. Як це робили поляки, чехи, словаки. Кожна з цих націй знайшла свою корисну для ЄС спеціалізацію.
Словаччина, наприклад, стала одним з автомобілебудівних центрів Європи. Польща виробляє широку номенклатуру споживчих та промислових товарів. Чехію назвали «Швейцарією Східної Європи».
Можна згадати і Туреччину, яка колись теж була аграрною країною та експортувала в Європу фрукти та овочі.
Але зараз на першому місці в структурі експорту Туреччини транспортні засоби, обладнання, електротехніка, які в сумі дають більше 28% експортних поставок, у той час як легка промисловість становить понад 10%, металургія - до 8%, а продукція сільського господарства - 2,7%.
За темпами зростання експорту електроніки Туреччина входить у світову трійку країн (компанія Vestel займає п'яту частину ринку телевізорів в ЄС).
Ви коли-небудь чули, щоб на кордоні Туреччини та ЄС "висипали" з вагонів турецькі телевізори?
Є така фраза: здаватися (бути удаваним, примарним) чи бути.
Всі ці роки ми лише емітували поступ до ЄС. По змісту своєї економічної політики ми шукали ринки Азії та Африки в надії на "швидкі гроші" для десятка ФПГ.
Зараз відбулось колапсування цієї форми при зіткненні із реальністю, коли відсутність змісту у політиці стала наочною.
Олексій Кущ
