Хроники “ковидного” стационара

В прошлом номере нашей газеты мы начали печатать "страшные истории" из больничного стационара, где уже долгое время проходит лечение наш коллега - павлоградский журналист и блогер Александр Шульга. Теперь хотим продолжить эту тему, потому как заметок много, и каждая из них содержит информацию, которую необходимо знать обществу.
Напомним, заметки "с поля боя" Александр пишет с того времени, как попал в лозовскую районную больницу (которую саркастически называет "лозівська "феофанія") с тяжелой формой ковид и двусторонней пневмонией.
Его борьба с болезнью продолжается по сей день. Журналист откровенно пишет обо всем, что происходит в "ковидном" стационаре с ним и с его соседями по палате. Все для того, чтобы люди имели представление о коварстве коронавируса, возможностях нашей медицины и последствиях "ковидного атеизма".
Заметки опубликованы на языке оригинала.

128048497_4769000496504626_1435123747264042841_o
20 ноября, 23:00
- Знаєте, що найстрашніше? Коли ти дивишся їм у вічі і розумієш, що нічим не можеш допомогти, - зізнається чергова санітарочка.
Біла маска, зелені рукавичк
и, напівпрозорий захисний костюм. І щирий біль звичайної людини.
- Раніше тут лежали мами з дітками. Було звичайне дитяче відділення. Тепер це передова. Ми наче на війні. Інакше й не скажеш... Коли навесні нам показували жахи з Італії, було лячно. Але здавалося: це так далеко. Тепер воно ось, поряд... Боюся, нам слід готуватися до гіршого, - мовить жінка.
Чи усвідомлюють лозівчани ковідні небезпеки? Вона хитає головою: на жаль, ні. Більшість і досі легковажить. Якщо не власними здоров'ям і життям, то життям своїх літніх батьків...
- Аби кожен такий скептик побачив, як страждають важкі хворі в нашому стаціонарі, гадаю, він би змінив думку. Уявіть, мало не щодоби тут хтось помирає. Це дуже тяжко спостерігати. Особливо, коли доводиться вивозити тіла тих, із ким ти досі спілкувався, до кого встиг звикнути, - каже моя співрозмовниця.
Погоджується, що дехто з працівниць відділення, попри "ковідні" надбавки, психологічно не витримує цього шаленого пандемічного конвеєру. І звільняється. Багато медиків уже перехворіли пневмоніями, навіть на рівні зі своїми пацієнтами. І знов стали до роботи.
- Але ж треба бути оптимістами, правда? - чи то запитує, чи то запевняє нас обох жінка. Стомлена, зажурена, та має сили всміхнутися. Звичайна санітарочка з ковідної передової...
P.S. Бережімо себе й близьких. Пам'ятаймо про своїх батьків.
21 ноября, 12:09
Для них сьогодні це справжня передова. Медсестричка на ім'я Юля, котру впізнаєш за очима й голосом, розповідає: одного разу їй самотужки довелося підключати 47 крапельниць. Протягом чергування, на цілісіньке відділення. Шалений темп і неймовірне (як на мене) психологічне навантаження. Адже під системами з кількох флаконів лежать не статисти, а люди. Зі своїми нервами, характерами, болями... Як до цього звикнути? Подумалося: з таких дрібниць і складається чийсь повсякденний героїзм. Даруйте за пафос.
22 ноября, 10:04
Той, хто ніколи не бачив муки людей, котрим бракує рятівного кисню в легенях. Не бачив їхні нажахані очі, відчай, розпач, безнадію… Їхній страх і, подекуди, бажання якнайшвидше припинити ці муки... Поставити крапку... Той називатиме маску намордником, гратиметься в обнімашки, вештатиметься із роззявленим ротом у натовпі і, зрештою, наражатиме на смерть своїх літніх близьких...
Чоловік від неділі не може дихати без кисневої маски. Дуже тяжкі ночі! Кожна все тяжча. В ліжку сидить, бо лежачи задихається і в масці. Вдень, щоб дійти 4 метри до туалету, сидить біля двох годин на ліжку, поки наважиться зняти маску на хвилину. І бігом до маски назад! За цю хвилину рівень кисню в легенях падає до 70% і дуже тяжко піднімається назад до 85-91%. Рівень кисню в легенях має бути від 95%.
22 ноября, 15:33
Бережіть своїх батьків...
Левова частка пацієнтів ковідного відділення лозівської лікарні - люди у віці. Скажімо, після 50-ти. Частка молоді (до 30-40) мізерна. Це суто мої спостереження. Статистики я не веду. Розумію також, що це не новина. Лікарі, науковці вже все підрахували й вивели у відсотки. Але на своєму суб'єктивному рівні можу засвідчити: старші долають цю хворобу тяжче. Іноді вона виявляється сильнішою за них. Тож не наражаймо їх на ці ризики.

129477549_4787004068037602_8736122527275835676_o
23 ноября, 15:40
У нашій палаті знов гурчить кисневий агрегат. Літній чоловік ніяк не звикне до тоненьких трубочок. Вони заведені йому у ніс і, напевне, здаються незручними. Питає у медсестрички, чи довго муситиме дихати крізь ці прозорі ниточки.
- Поки вам ліпше не стане, - мовить та. Бідоласі доведеться звикати...
Початок тижня. Новеньких у відділенні побільшало. У кожного своя "ковідна" (чи з підозрою) історія. Одним важко збагнути, чому саме він? І де встиг підхопити? Питання без відповіді.
25 ноября, 15:36
Дідуся привезли надвечір. Десь із далекого далеку. Бідолаха мав задишку і, як з'ясував рентген, серйозне запалення легенів. Від початку був при тямі, але навряд чи усвідомлював свій стан.
Доглядати за стареньким узялася донька. Жінці дозволили бути (жити ці дні) поруч із батьком...
Першої ночі він сповз додолу. Огрядний, безсилий і відвертий у своїх слабкостях. Тремтів і, здалося, плакав... До ліжка його повертали дівчата-медсестри й санітарки. Кликали нас із палати, бо самотужки б не підняли чоловіка...
- Сьогодні наш дєдушка краще почувається, - говорить ранком його донька. - Ми вже поголилися, перевдяглися, поснідали і пожартувати встигли. Тепер новини йому розповідаю.
Два дні по тому він уже стояв біля своєї палати, доки кімната кварцувалася.
- Наша сатурація вже 92!!! Але ми все одно дихаємо киснем. Так лікарка сказала, - говорить донька хворого.
Що таке сатурація, багато дізнаються вперше саме тут, у лікарні. Не одразу правильно вимовляють це слово. Та згодом звикають...
- Чому ви не дихаєте через апарат? - обурюється Гаврилівна, оглядаючи новенького пацієнта, літнього чоловіка. - Я вам відверто кажу: не будете дихати - помрете. Підключайтеся й дихайте. Негайно!
Спільна біда гуртує. У лозівській "феофанії" є своє ковідне братство. Новачків тут підтримують. Бо через кляту хворобу дуже легко занепасти духом.
- О, а я гадала, вас уже виписали?! - дивується аптекарка, в якої я купую чергову порцію ліків.
Доводиться пояснювати, що легко здихатися ковіду не вдається. Ще поборемося...
Сьогодні поїхала додому одна зі старожилів нашого відділення. Бабуся пролежала тут понад три тижні. Перехрестила наостанок стаціонар і пішла. Сподіваюся, вона таки одужала. Натомість, у нашій і сусідній палатах - поповнення.
25 ноября, 17:18
Як це дивно - не відчувати ні запахів, ні смаків. Не повірив би, якби сам не вскочив у цю ковідну халепу. Кажуть, минеться, хоч і не так швидко.
26 ноября, 11:23
Боротьба з коронавірусом в Україні - це персональний квест на виживання, який кожен проходить сам - в міру свого здоров'я, мудрості, фінансових можливостей та особистих зв'язків. Внесок державної системи охорони здоров'я у цю боротьбу, відверто кажучи, не такий, щоб на нього надто розраховувати.
26 ноября, 16:19
Хороша новина: із сусідньої палати виписали пацієнтку. Чудова людина. Дай Боже їй здоров'я!!! Та, на жаль, маємо сьогодні й одну смерть. Не стало літньої жінки...
1 декабря, 11:06
Коли хвороба ставить твоє життя догори дригом, починаєш цінувати кожну його нетлінну мить і красу!

126525984_4731004676970875_2904875224694561147_o
2 декабря, 18:08 
У ковідній терапії є своя умовна стометрівочка. Для відновлення вражених і зашлакованих легень. Треба рухатися, треба ходити. Треба вчитися заново дихати...
- Як вам сьогодні? - питаю кремезного чоловіка у масці, котрий намагається скласти мені компанію.
- Та поки важко. Ще не дихається... А вам?
- Теж є проблеми. Болять груди... Але мусимо ходити, мусимо. Бо легеням слід допомагати. Обов'язково! І все буде добре. Не одразу, але буде, - підтримую "колегу" й себе...
Новеньких щодня прибуває. Щодня... Здивовані, розгублені, дезорієнтовані... І з питаннями до самих себе: "Де я ту пневмонію підхопив?" Переконані: у них ніякий не ковід - звичайнісіньке запалення. Можливо. Крапку в сумнівах ставить тест... Хоча питання залишаються...
На вечерю кухня балує нас, пацієнтів, легенькою гречкою з моркв'яним салатом. Жодних вередувань. Зайві калорії тут ні до чого. Втім, домашніх гостинців теж нікому не бракує. Маленькі радощі в загратованому світі мають свій сенс.
- Тепер нам треба дійти до кроваті, папа,- в сусідній палаті донька вже кілька діб доглядає старенького батька. Чоловік слабкий, але при тямі. Мужньо тримається. Він теж має шанси і теж мусить жити... Попри клятий ковід...
3 декабря, 14:23
Реалії ковідного відділення. Спочатку порвало водопровід. Тепер зникла електрика. А як же хворі на кисневих апаратах? Страшно уявити!!! Запускають генератор. Щось страшне коїться.
P.S. Здається, минулося. Чекаємо воду.
3 декабря, 20:35
Сьогодні почали заселяти денний стаціонар. Поки кілька душ. Хотіли ущільнити наші палати, та зрозуміли, що цим ситуацію не врятуєш. Головна проблема: брак медиків. Передусім, середнього персоналу. Тих, на кому тримаються всі маніпуляції. Це справді лихо.
7 декабря, 14:31 ·
Не стало одного пацієнта зі старожилів. Немолодий. Дуже курив. Мав низьку сатурацію. Дуже низьку. Щоправда, останні дні ходив коридором. І, мені здалося, одужував...Але курив. Не врятували... Гаврилівна з дівчатками не врятували. Можливо, сам себе не врятував...
Не знаю, напевне, я порушив етичні норми. Але ковідоатеїсти мусять знати, як і що тут відбувається.
Юлия КЛИМЕНКО

Метки: Александр Шульга, коронавирус