В першу чергу ти Людина

Мы продолжаем нашу рубрику "Проба пера". И хотим познакомить наших читателей с творчеством студента факультета систем и средств массовой коммуникации ДНУ Олега Филатова. Будущий журналист решил затронуть актуальную в наше время тему - полноценной жизни людей с инвалидностью.

Одна із важливих проблем нашого суспільства - ми сторонимося людей з інвалідністю. Вони у прямому сенсі вимушені виживати і пристосовуватись до умов нашого шаленого життя. А "виживає сильніший" - головне правило дикого світу, проте, чи в джунглях ми живемо? На цю тему ми поспілкувалися із випускником та психологом реабілітаційного центру для сиріт Дніпропетровського дитячого будинку-інтернату.

Дивитись на життя тільки з оптимізмом

Ігор Черніков - вихованець реабілітаційного центру і спортсмен. Незважаючи на інвалідність, хлопець завжди досягає бажаного. Як йому все вдається? Про це він розповів в інтерв'ю.
- Ігоре, яким чином проходять Ваші тренування? Які досягнення маєте?
- Зазвичай, як і у всіх інших. Басейни ніяк не облаштовані, єдине, що в деяких все ж таки є платформи для спуску у воду. За необхідності, працівники комплексу допомагають спуститись в басейн або вилізти з нього. Бувають незначні нюанси на кшталт порогу в роздягальні у спортивному комплексі "Метеор". Завдавав він незручності, проте після мого звернення до адміністрації, його прибрали. Стосовно моїх досягнень: маю КМС в декількох стилях плавання, окрім вільного плавання на спині.

Дивитис__на_життя_тiл_ки_з_оптимiзмом

Спортсмен Ігор Черніков всі труднощі сприймає з оптимізмом

- Чому саме цей вид спорту? Що підштовхнуло до занять?
- Плавання мені призначили для підтримки фізичної форми та розвитку опорно-рухового апарату. Потім я вирішив себе спробувати в професійному спорті - почало виходити, показав результат. А друга причина - люблю воду. Щоліта подорожую до моря.
- Ігорю, розкажіть, з якими побутовими труднощами стикаєтесь щодня?
- З усіма "побутовими питаннями" пораюсь сам, не гірше за решту людей. Ви бачили, як я дістався на місце нашої зустрічі по розбитому асфальту (сміється). Вважаю, що треба пристосовуватися до тих умов, в яких живеш. Вже звик до нашої інфраструктури. Хоча транспорт завдає клопоту: мало автобусів і тролейбусів з низькою підлогою, доводиться довго чекати або взагалі викликати таксі.
- З якими стереотипами щодо людей з обмеженими можливостями доводиться зустрічатись? Як долаєте упереджене ставлення?
- Досить часто стикаюсь із стереотипним мисленням. Людей з інвалідністю наділяють якоюсь безпорадністю: вони на візку, отже слабкі, бідні тощо. Одного разу, коли чекав таксі, до мене під'їхала жінка на джипі і сунула через вікно 30 гривень. Це така неповага, немов я стою з простягнутою рукою. Якщо мені щось потрібно, то можу сам заробити. Доводиться це пояснювати у подібних випадках.
- Багато паралімпійців прославляють нашу країну по всьому світу, а повертаючись додому, часто не можуть дістатися до аптеки, магазину, школи. Які кроки слід здійснити перш за все, аби почати системне вирішення цієї проблеми?
- Справа в тому, що паралімпійці, які були за кордоном, мають дещо інше бачення. Вони жили при інших умовах. Тому підіймають це питання. Решта людей з інвалідністю замикається у собі. Не виходять із зони комфорту. А я вважаю, що в першу чергу всім нам потрібно виходити з неї, пристосовуватися до соціуму і показувати, що ми є. Так зможемо щось змінити.
- Бували такі моменти, ко ли впадали в депресію і нічого не хотілось, опускались руки?
- Чесно, ніколи не переживав і не розумів такого. Люди надумують собі проблеми і йдуть за порадою до психолога. Вважаю, що в цьому немає сенсу, бо головна проблема знаходиться в голові. Мої одногрупники приходили зі шрамами на руках, і я їх питав: "Нащо таке робити, коли ти здоровий і у тебе є сім'я, дім?". Щоб не створювати проблем в голові, завжди замислюйся, що комусь важче. У кожного з нас є "проблема-Еверест", це нормально. Проте, коли ми порівнюємо її з проблемами інших - вона перетворюється на піщинку.

Лише вперед!

Допомагає діткам з інвалідністю психологиня Надія Вертипорох, що вже 25 років працює в дніпровському реабілітаційному центрі для сиріт.
- Цей центр - моє перше місце роботи, і, як бачите, до сьогодні я працюю. Коли влаштовувалась сюди, нікого з дітей не бачила, тільки персонал. Протягом тижня вийшла на роботу і було несподіванкою, що дітки з інвалідністю. Це було психологічно важко, - розповідає пані Надія. - Почувала себе незручно, мене молоду не сприймала підліткова група, ще й колеги були набагато старші. Через декілька днів запевнила керівництво, що працюю до кінця місяця. На що мені відповіли: "Ні, ти залишишся". Як бачите, були праві (сміється).

Лише_вперед!

Психолог Надія Вертипорох дуже любить своїх підопічних

- Які проблеми частіше переслідують дітей, з котрими Ви працюєте?
- Можу виділити три головні - це страх, замкнутість і непристосованість. Діти бояться виходити в соціум через можливість бути відторгненими, ображеними, приниженими. У нашому суспільстві людину за інвалідність публічно ображають, внаслідок цього проявляється замкнутість. Діти взагалі перестають виходити на контакт, ховають всі переживання всередині себе. А непристосованість формується тому, що вони ростуть у межах реабілітаційного центру, не знають, як поводитися у побутових умовах.
- Як Ви допомагаєте впоратися з цими проблемами?
- Я пояснюю дітям, що треба бути гордим. Бо, якщо людина принижує тебе, то вона вказує на своє безкультур'я. Не треба боятися, дивись лише вперед! Також ці проблеми ми вирішуємо за допомогою майстер-класів та ігор. Наприклад, малюємо страх і знищуємо малюнок, або влаштовуємо кулінарну годину, щоб навчитись деяким побутовим моментам.
- Які речі Вам хотілося б змінити в своїй роботі? Про що мрієте?
- По-перше - менше таких діточок в інтернатах, щоб від них не відмовлялись біологічні батьки. В іншому випадку - зобов'язати цих батьків виділяти кошти дітям. Хоча б так вони зможуть собі щось придбати та жити гідно.
Олег Філатов