Козацький батько
…Зима, маленька хатинка, батько по складах читає «Тараса Бульбу». Хлопчина із сестричкою слухають його з печі, щиро переживаючи за долю героїв. Таким згадував своє дитинство Дмитро Іванович Яворницький.
«Як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей», - розповідав історик, на мить перетворюючись на малого Дмитра, який невтішно ридав над долею хороброго козарлюги. Історія М.В. Гоголя настільки надихнула хлопця, що усе своє майбутнє життя він присвятить запоріжцям.
"З того часу я став жити козаками і марити ними",- писав вчений. Видатні постаті вабили його, тягнули до своїх життєписів як магнітом. Кажуть, що навіть у дружному колі пан Дмитро називав себе «козак Байда».
Яворницький досліджував життя легендарного Івана Сірка і перший написав його біографію. Досить радикально поклав край знущанням над могилою Сірка - викупив землю для музею, зробивши заповідне місце. Підійшов до справи настільки серйозно, що навіть винайняв сторожа охороняти могилу. Адже до цього ватажка перепоховали не один раз, а останній притулок неодноразово грабували.
Лишились білі плями в житті легендарного Петра Калнишевського?
Білим плямам – Біле море. Знайти останніх свідків, опитати, записати і знайти те – що змусило корчитись усіх «запорожезнавців» того часу от заздрощів. Саме на Соловецькому острові, на березі Білого моря Яворницький віднайшов розташування могили Калнишевського і зробив детальний життєпис останніх років ватажка. Та ще й десяток міфів розвіяв, написавши, мабуть, одне з перших розгромних спростовувань, ще й на самого себе. Мовляв, помилявся, але всі помилялись, а воно он як вийшло.
«Запорожжя в залишках старовини і переказів народу" – перша монографія Дмитра Івановича. Як же лаяли, та в той час хвалили її фахівці-історики. Інноваційний формат шляхових записок руйнував усі шаблони про те, яким має бути історичний манускрипт. Хіба може так бути, що замість сторінок сухого тексту – яскраві образи, жива мова, та ще й ілюстрація від, тоді страшенно модного, Іллі Рєпіна. Після цього з-під пера історика вийшов десяток статей і фундаментальних творів, присвячених життю козацтва. А справою всього життя Д.І. Яворницького, підсумком шістнадцятирічної праці стала тритомна «Історія запорозьких козаків».
До речі, пам’ятний знак на місці колишньої польської фортеці Кодак в селі Старі Кодаки був встановлений саме Дмитром Івановичем. Коли пам’ятник встановлювали, руїни фортеці ще існували. Потім радянська влада, розвернувши будівництво гранітного кар’єру, назавжди знищить залишки бастіону.
Кобзар 20-го сторіччя
Майбутній «козацький батько» народився в маленькому селі Солнцівка (нині Борисівка) на Харківщині. Саме там він почав працювати над своєю найпершою етнографічною збіркою. Пісні, що співала мати, односільчани, запали йому в душу. А йшлося в них, звісно, про славних козаків.
Любов до історичних пісень Дмитро Іванович проніс крізь усе своє життя. Всюди, де міг, він записував старовинні тексти. Та особливо до душі йому були пісні, присвячені українським народним героям - Сулимі, Сагайдачному, Сірку, Калнишевському, Палію.
Клопотав вчений і за носіїв цих пісень, за кобзарів. Опікувався їхніми концертами. Часто за імпровізовану сцену був історичний музей. До речі, певний час в музейних кімнатах, на кошт Яворницького, мешкав сліпий кобзар Григорій Кожушко. Цей співак зачарував своїм голосом навіть Олену Пчілку, коли вона завітала у гості.
«Як я люблю своє Запорожжя і його сердечних сіромах!», - писав Яворницький. Знався на них настільки, що міг читати лекції про кобзи і кобзарів, бандуристів і лірників. Саме з його лекції почався концерт київської капели кобзарів, що приїхала у Катеринослав у 1925.
Усі лекції супроводжувались музикою, а подекуди і співом самого доповідача. Так, Яворницький мав приємний голос, і пам’ятав безліч текстів! Можна здогадатись, яке враження це справляло на глядачів!
Мандри понад усе
Свій життєвий шлях Дмитро Іванович називав «гайдамацьким» - не завжди за власним бажанням довелося змінювати місце проживання 7 разів. Прихистити історика мали честь Харків, Санкт-Петербург, Ташкент, Самарканд, Варшава, Москва і Катеринослав.
Нерозривно пов’язані з мандрами його дослідження. Микола Костомаров – тодішній лев історичної науки – порадив молодому досліднику Яворницькому вивчати історію Запоріжжя не з книжок і запорошених архівів, а мандруючі місцями слави козацтва. Та Дмитро Іванович вміло поєднував!
Далебі, стан доріг в той час по всій Російській імперії був ледве задовільний. Але це не завадило історику об’їздити усю Таврію. Пересувався пішки, верхи, на волах, неодноразово зазнавав травм: то руку зламає, то ногу. Сам потім згадував, як одного разу так довго не подавав ознак життя, що товариші почали читати над ним заупокійні.
Яворницький вбачав свій життєвий шлях шляхом в прямому сенсі цього слова. Подібно до Сагайдачного, що міняв жінку на тютюн і люльку, історик готовий був проміняти спокійне життя на мандри рідною країною. «Що для мене родина, дружина, кар`єра - як для голодної собаки муха, а може й того менше. Дніпро, степ, пісня, сопілка – для мене вище всього на світі», – писав Дмитро Іванович.
До речі, з легкої руки Яворницького, започаткувався у Катеринославі краєзнавчий туризм. Коли історик осів в нашому місті, то став возити групи туристів на екскурсії улюбленими Дніпровськими порогами. За роки молодості він проплив їх вздовж і поперек разом з лоцманами. Згадував, що одного разу ледве не поплатився життям…
Яворницький активно підтримував Організацію дніпровських лоцманів, збирав їхні легенди і оповідання, а коли почалось будівництво ГЕС і пороги стали об’єктом туристичного паломництва – ще й розкрутив туристичну кампанію, запрошуючи знайомих в останнє подивитись на Дніпро в первозданній красі.
Стежками таємничого Сходу
Коли царська влада заборонила нашому землякові викладати у вищих навчальних закладах Російської імперії за малороські настрої, Дмитро Іванович поїхав чиновником для особливих доручень в Ташкент.
По приїзду, історик дуже швидко заслуговує повагу місцевих як досвідчений культурний діяч. За три роки свого «заслання» він видає перший путівник того краю: «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях». За це вченого нагородили декількома орденами. Але, здається, що куди важливіше для самого автора було те, з яким захопленням публіка прийняла його писання. На довгий час цей путівник був єдиним науково-популярним виданням про таємничий край.
І хоча сам вчений у передмові зазначив, що є людиною новою для тих місць, а отже і нетямущою, тож праця його не відрізняється повнотою, та легка і захоплююча манера оповідання перетворила путівник на пригодницький твір. Видана на гроші туркестанського генерал-губернатора, книжка перевидавалась ще багато років поспіль.
Та не тільки цим відзначився працьовитий історик «у гостях». Аби не гаяти часу, видав цілу низку статей в місцеві і центральні газети про історію тутешнього краю. А ще ініціював створення музею в Самарканді. До речі, першим підняв гендерне питання мусульманського суспільства! Він активно просував у суспільстві тезу, що гендерна нерівність мусульманського світу засудила жінку на довічне ув’язнення і рабське становище.
На щастя, музей, заснований Дмитром Івановичем, досі існує. Наразі він є одним з найстаріших музеїв Середньої Азії.
Дмитро Іванович і Петриківка
Сьогодні петриківський розпис – наш бренд. Він є в списках нематеріального культурного спадку ЮНЕСКО. Та багато років цей розпис був як той діамант у бруді. «Сільське прикладне мистецтво» продавалась на місцевих ярмарках, де майстрині виставляли свої роботи. Але за межами регіону про розпис ніхто не знав.
В 1905 році, в межах підготовки до археологічного з’їзду Дмитро Іванович декілька разів відвідав Петриківку в пошуках історичних знахідок. Тоді він і відібрав низку предметів, прикрашених ще нікому не відомим петриківським розписом: скриню, піч, шкатулки і ложки. Яскраві візерунки вразили вченого. Наступні 6 років історик буде «кричати» про важливість «петриківки» як культурного надбання Катеринославщини. Агітуватиме створювати музеї, шукатиме однодумців серед сільських інтелігентів. А в 1911 році познайомиться із молодою російською художницею Євгенією Евенбах, яка, надихнувшись його ентузіазмом, мандруватиме по селах Катеринославщини і копіюватиме народні орнаменти.
До речі, вони познайомились, коли дівчина замальовувала експонати у залах музею ім. О. Поля, в якому Дмитро Іванович був директором. За його поради, Євгенія відвідає декілька сіл, які свого часу вразили самого Яворницького настінним живописом.
А в 1913 вона приїде ще раз, вже як співробітник Російського музею. Знов таки: збирати по крихтам мотиви і орнаменти. Тоді вона завітає до Петриківки, де знайде майбутню «перлинку» петриківського розпису – майстриню Тетяну Пату. Тетяна з 14-ти років заробляла собі на життя тим, що ходила по селах і розмальовувала хати отими «цибульками» і «кучериками», які нині увесь світ знає як автограф України. Євгенія копіюватиме її роботи, возитиме їх в Петербург, показуватиме на зборах. Тетяну Пату запрошуватимуть переїхати в столицю, та вона лишиться в Петриківці.
Яворницький з Евенбах до кінця життя підтримували обдаровану майстріню. Рукою Тетяни Пати неодноразово розписувались стіни, стелі музею. Навіть в самому домі Дмитра Івановича піч була розмальована рукою талановитої жінки.
«Хто як не ви?»
«Хто як не Ви, Дмитре Івановичу, літописець історії козацтва, маєте позувати для образу запорозького писаря», - писав близький друг Яворницького Ілля Рєпін у своєму листі до історика.
З Іллею Рєпіним Яворницький знайомиться в свій «петербурзький період». Близька дружба двох геніїв була багата на шедеври. Дмитро Іванович особисто консультував Іллю Юхимовича при написанні всесвітньо відомої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Обидва були палко закохані в козацтво – Яворницький ділився з художником архівами, реквізитом, підбирав йому типажі людей, схожих на запоріжців. Одяг козаків, предмети на столі у писаря, зброя, - все це писалось з експонатів власної колекції вченого. «До послуг Рєпіна була вся моя колекція: зброя, жупани, люльки-носогрійки..., графин з горілкою, навіть череп запорожця... викопаний в могилі козака», - писав Дмитро Іванович.
А Рєпін в свою чергу попрохав історика позувати йому для картини в образі запорозького писаря. Потім історик згадував, що спочатку позувати митцю він зовсім не хотів. Та одного разу, в похмурий петербурзький день, художник затягнув змерзлого приятеля до себе в майстерню і кинув до нього якийсь гумористичний журнал.
Яворницький криво посміхнувся до якоїсь карикатури, але це і треба було Іллі Юхимовичу. "Стій, стій! – Вигукнув Рєпін. – Ось цей погляд мені і потрібен! ". "Не минуло й години, як на картині я вже сидів біля столу – за писаря ...", – згадував потім Дмитро Іванович.
Цікава історія у деяких предметів, якими користувався Рєпін при написання своїх «Запорожців». Так, пляшку горілки, що стоїть на столі у писаря, і її сестру-близнючку було знайдено в могилі козака – власника того черепа, що «позував» Рєпіну. Вони називались кварти і вміщували приблизно 1,2 л. Яворницький згадував, що одну вони навіть відкрили і розпили разом із археологами. Напій був такий міцний, що дегустатори ледь не впали з першої чарки. Потім багато хто з відомих постатей того часу мріяли спробувати старовинний напій, та історик відмовляв усім, навіть останньому імператорові Миколі ІІ.
А втратив Яворницький свою пляшку у 1918 – обміняв її Нестору Махно на охоронну грамоту для своєї установи. Бо махновці, що захопили Катеринослав, поклали око на старожитності.
До речі, існує два варіанти картини: перша зберігається в Петербурзі в Державному Російському музеї. На цій картині художник зображує нашого земляку ще молодим. Друга – в Харківському художньому музеї, де Ілля Рєпін дофантазував і написав Яворницького «у похилому віці». Успіх полотна був феноменальний – сам імператор Олександр ІІІ купив перший варіант за рекордну суму - 35 тисяч карбованців.
Та це був тільки початок співпраці. Рєпін ілюстрував монографії Яворницького, а той надихав його на нові полотна своїми розповідями. Завдяки Дмитру Івановичу у Рєпіна з’явилися такі картини, як «Чорноморська вольниця», «Козаки їдуть морем зі здобиччю» та інші. А картину «Гопак» художник писав вже в Фінляндії, де і помер. Поруч з ним знайшли фотознімок, на якому молодь танцювала гопака. Чи треба казати, хто надіслав Рєпіну це фото?
Дмитро Іванович консультував ще одного митця – режисера Данила Сахненка. Останній працював над фільмом «Запорізька Січ». Картина стала першою повнометражною ігровою (тобто художньою) кінострічкою українського виробництва, що розповідає про славні подвиги війська запорізького під началом Івана Сірка. Для зйомок в Лоцманській Кам’янці побудували хати і курені, а місцевих мешканців запросили грати в масовці. На жаль, фільм не зберігся. Від нього лишилось тільки 4 кадри і синопсис – сценарій без деталей, лише з ключовими моментами. Та достеменно відомо, що реквізит був наданий саме нашим земляком.
Яворницький та «Степной Колумб»
Не так давно дніпрян сколихнула новина: через багато років нашим історикам вдалося знайти місце поховання Олександра Поля – «степного Колумба», що перетворив Катеринослав на промислове «серце» півдня. А чи знаєте ви, що Дмитро Іванович був близько знайомий із Олександром Миколайовичем і підтримував із ним теплі стосунки?
Яворницький був молодший за Поля на 23 роки і пережив його на 50 років, ставши, мабуть, найактивнішим популяризатором спадщини Олександра Миколайовича. Достеменно невідомо, де і як вони познайомились. Але можна припустити, що Яворницький не міг пройти повз багату колекцію полівських старожитностей і приїхав заради знайомства з ними з Харкова, А побачивши - навіть написав статтю в харківські відомості. Ймовірно, це і поклало початок майже 10-річної дружби, яка обірвалась разом із життям Поля.
Для Яворницького це була велика втрата. Він першим написав некролог і опублікував велику статтю про друга. А коли через 7 років після смерті Олександра Миколайовича його дружина почала розпродавати скарби чоловіка, Яворницький запропонував заснувати музей ім. О.Поля. Постало питання, як викупити унікальну колекцію, в якої нараховувалось близько 4700 історичних знахідок.
У 1902 році у місті засновують такий музей, і Яворницького, який у той час приват-доцент Московського університету, запрошують директором. І він їде. Однак із побудовою музею у міста немає коштів на колекцію. Тоді вчений передає у якості експонатів свої власні артефакти, аби надихнути меценатів. Стараннями Д. Яворницького до 1913 року уся колекція Поля була передана до музею. На щастя, зараз більша її частина зберігається в нашому історичному музеї.

Очільниця музея-садиби ім.Д.І.Яворницького Яна Тимошенко завжди рада розповісти гостям про видатного вченого
Поетична спадщина
Чи знаєте ви, що Дмитро Іванович Яворницький крім того, що був істориком, був письменником та поетом? Його поетичний доробок дійшов до нас не у повному обсязі: трохи більше 60 поезій були надруковані у єдиній виданій збірці віршів - «Вечірні зорі».
Вірші Яворницького – це лірика громадянська, інтимна, на історичну тематику та вірші-посвяти видатним культурним діячам.
Декілька віршів присвячених Тарасу Григоровичу Шевченку. На слова одного з них написана 30 років тому пісня «Над широким Дніпром…» (композитор - Валентина Мартинюк). Презентація ції композиції відбулась в Будинку Д. Яворницьцого в 1994 році.
Т.Г. ШЕВЧЕНКОВІ
(За В. Гіляровського)
Над широким Дніпром,
Над високим шпилем,
Де байрак простягнувся глибокий,
Де б’ють в берег вали,
Вириваючись з мли,
Там стоїть сумний хрест одинокий.
Під хрестом тим спочив,
Хто Вкраїну любив,
Хто душею болів за безщасну,
Той, хто в думах своїх,
Думах чистих, святих
Виславляв її так, бідолашну.
Скільки год він страждав,
Скільки год не видав
Свою неньку –
Вкраїну бездольну!
Тихо все. Все мовчить,
І могила таїть
Його думи глибокі невольні,
І ніхто їх не зна,
І ніхто не співа,
Тільки хвилі високі, бурхливі,
Та ще вітер палкий,
Вітер вільний, лехкий,
Що буяє в степу так сумливо,
Та ковил степовий,
Весь пожовклий, сухий,
Вони чують ті думи глибокі,
І співають в ночі,
Всі ті думи святі,
Де могила та хрест одинокі.
Ця книга не перевидавалась з 1910 року. Але наразі готується до друку Краєзнавчо-культурним товариством, заснованим і названим на честь вченого "Д. І. Я.". Її презентація відбудеться до 165-ої річниці з Дня народження Яворницького в листопаді. Упорядник книги Яна Тимошенко ділиться, що в 1910 книга видавалась також на день народження Дмитра Івановича, та тоді на його 55-річчя.
Вероніка АВРАМЕНКО
Метки: Дмитро Яворницький