Геніальний батько геніального сина

У Дніпрі зберігаються неймовірної краси картини, які намалював художник без обох рук та одного ока. Ці яскраві полотна випромінюють самий оптимізм та любов до життя, хоча в їх автора була дуже тяжка доля. Митця вже давно немає на цьому світі…А його роботи живуть, радують нащадків, зберігши свій неповторний яскравий колір.

Відомий у Дніпрі актор – народний артист України, засновник та керівник театру одного актора «Крик» Михайло Мельник дбайливо зберігає картини свого батька Василя Андрійовича і вважає їх головним своїм скарбом.

Михайло Мельник дбайливо зберігає шкіряний ремінець з пензлем, за допомогою якого створював свої шедеври його геніальний батько

Михайло Мельник дбайливо зберігає шкіряний ремінець з пензлем, за допомогою якого створював свої шедеври його геніальний батько

Зараз гримерна актора нагадує музейну залу. Там, в святая святих, скрізь висять картини батька, надихаючи, як вічний приклад стійкості, мужності та незламної сили духу.

Неодноразово чули розповідь про Василя Мельника та його геніальні картини відвідувачі театру «Крик». Син Михайло іноді виносить їх на сцену після своїх вистав.
Та завжди не вистачало часу розпитати про них більше. А зараз настав час дізнатися все…

Незламний

- Ось це пристосування батько одягав на «обрубок» руки, в цей отвір встромляв пензлик і творив. Все село приходило купувати у нього картини, навіть черги були, - розповідає Михайло Мельник, показуючи шкіряний ремінець-обруч з пензлем, який залишився в нього після смерті батька. - Це найдорожче, що залишилося в мене від батька. Це ж з його руки, він роками користувався ним, тут залишилося його ДНК, і навіть видно його фарби.

Це був весь нехитрий протез Василя Мельника, так він міг користуватися ложкою, гребінцем, пензлем. Від штучного протезу «для краси» він відмовився, сказав: «Навіщо він мені, якщо я нічого не зможу ним робити?».

Василь Андрійович міг робити все по господарству: прибирати у хліву, косити сіно, в нього була своя пасіка.

- Йому на косу приробили таку петлю спеціальну, щоб він міг зачепитись. Батько завжди косив більше за всіх сіна. В нас корова була найгарніша, товстенька, - згадує Михайло Мельник.

Автопортрет унікального художника Василя Мельника до трагедії (зліва) та фото у зрілому віці (справа)

Автопортрет унікального художника Василя Мельника до трагедії (зліва) та фото у зрілому віці (справа)

Василь Мельник народився у 1910 році в селі Беєве-Комуна на Сумщині. Зараз його рідне село перейменували на Мельникове – на честь відомих батька та сина.

До війни він був скрипалем, сам робив скрипки та віртуозно грав на вечорницях. Крім того, робив меблі та вишивав такі гарні рушники, які й жінки не могли вишити. Але війна перевернула його життя, розділивши на «до» та «після».

Фатальний травень

У 1943 році під час виконання бойового завдання прямо в руках
сапера Василя Мельника розірвалася міна. Так молодий боєць залишився без обох рук (їх відірвало по лікоть), без одного ока, повністю втратив слух та отримав жахливі шрами на обличчі на все життя.

- Коли батько потрапив в госпіталь, він не хотів жити. Зрозумів, що ні майструвати, ні грати на скрипці вже не зможе. Але на нього дуже вплинув хірург, який робив йому операцію. Коли батько почав малювати, то першим написав його портрет, - розповідає Михайло Мельник.

Образ батька завжди живий у серці Михайла Мельника

Образ батька завжди живий у серці Михайла Мельника

Дружина Надія Семенівна згадувала, як потім ще 20 років вимивала з обличчя чоловіка порох і малесенькі уламки. Подружжя виростило доньку та трьох синів.

- Батько був дуже міцний. Це особливе покоління, - ділиться спогадами Михайло Васильович. - Одразу після війни батько намалював свій автопортрет, зобразивши себе таким, яким він був до трагедії. Він висить зараз у мене в гримерці. Я зробив для нього рамку – символічно випалену скрипку.

Василь Андрійович не любив згадувати про ту трагедію. Тільки нещодавно родина дізналася з архівів, що лихо сталося з солдатом 18 травня.

- Уявіть собі, 18 травня – це дата мого народження, - каже Михайло Мельник. - Я вірю в символи. Виходить, що за кілька років, в 1957-му, саме в цей день Господь послав батькові третього сина. Напевне, тому я став справжнім продовжувачем роду по творчій професії. Пам’ятаю, коли я поступив у київський театральний інститут, батько танцював від радості.

Світлі шедеври

Коли Василь Андрійович повернувся у село після госпіталю, почав писати спочатку портрети, які хотіли замовити в нього багато людей. Потім став малювати картини в стилі «українського наївного живопису», щоб годувати родину.

За своє життя майстер-самоучка без рук намалював понад двох тисяч картин.

Яскрава картина Василя Мельника «Українське весілля»

Яскрава картина Василя Мельника «Українське весілля»

- Тяжко йому було в житті. Але подивіться, в жодній картині немає ні сліз, ні горя, а тільки позитивні та яскраві сюжети. Вони такі світлі! Для мене самого це щось неймовірне! – каже син Михайло Мельник.

Актор згадує, що батько любив малювати природу, реалістичні картини з сільського життя. Він так гарно міг зобразити казкову
сумську зиму, сінокіс, ставок з каченятами, соковитий натюрморт, справжнє сільське весілля, а його квіти й досі яскраво майорять на картинах.
Художник малював маслом, тому картини так гарно збереглися. У фондах сина є роботи, яким понад 70 років.

В черзі за картиною від Василя Мельника люди, бувало, стояли місяцями, приїздили з усієї області, з райцентрів. Навіть журналісти з міста навідувались, щоб розповісти про унікального обдарованого художника без рук.
Він творив плідно, міг намалювати нескладну картину за день. Багато хат по всій Сумщині прикрашали його шедеври.

Через більше, ніж півстоліття натюрморт Василя Мельника зберіг соковиті барви

Через більше, ніж півстоліття натюрморт Василя Мельника зберіг соковиті барви

Коли батька не стало, Михайло Мельник поїхав у рідне село, збирати його картини, свою спадщину. Викуповував їх в людей по хатах. Так вдалося зберегти кілька десятків робіт.

- Багато картин залишилися в школі, де я навчався. Там зробили велику виставку про нашу родину. Деякі роботи зберігаються у мене вдома, деякі в театрі. Раніше декілька висіло у холі театру, але зараз я їх бережу в затишному місці. Іноді після вистави «Гріх» я виношу одну картину до людей, для підняття їхнього оптимізму. Колись після вистави одна жінка довго сиділа біля картини, торкаючись її та припадаючи чолом, як до святині, - розповідає Михайло Васильович.

Під пензлем майстра оживала чарівна природа

Під пензлем майстра оживала чарівна природа

Актор з гордістю демонструє свою колекцію, яка прикрашає його гримерну.

- Люди купляли картини по 10-15 рублів, - згадує син. - А ось ця «Українське весілля» найдорожча, коштувала вона тоді 25 карбованців – бо тут зображено багато людей. Батько її малював три дні. Люди любили таке замовляти. А йому було дуже складно виписувати обличчя, він дуже стомлювався. Коли писав очі, він не дихав, бо треба було чітко все вималювати, це була дуже кропітка праця.

Це просто неможливо збагнути, як людина, яка залишилася без обох рук могла створювати такі шедеври!

Обдарований художник майстерно зобразив справжню сумську зиму

Обдарований художник майстерно зобразив справжню сумську зиму

Митця не стало в 1981-му на 71 році життя.

- Він захворів і відмовився від операції. Сказав: «Не піду, я краще помру». Він ліг і помирав, і ніхто нічого не міг зробити. Я тоді навчався в театральному інституті на третьому курсі. Для мене смерть батька стала величезним шоком. Мій Всесвіт перевернувся. Більшого потрясіння в житті в мене з тих пір не було, - ділиться син.

Василь Мельник дуже любив малювати рідне село

Василь Мельник дуже любив малювати рідне село

Приклад, який дає сили

- Більше часу провів з батьком саме я із дітей, як наймолодший, - згадує актор. - Пам’ятаю, як весь час я, схопившись за порожній батьків рукав, ходив з ним до лісу, завжди разом ми їздили продавати мед.
У батька була велика пасіка, він продавав мед на базарі, а на ці гроші купував потім фарби для малювання і пензлі, які називав «щіточки».

Згадуючи батька з самого дитинства, думаю, що більш гарнішого внутрішньо, мужнього, більш романтичного чоловіка треба було ще пошукати. Він не пропускав жодного фільму, коли показували в селі, страшенно любив читати різні книги, перечитав всю українську класику. Був людиною з гарним почуттям гумору.

Батько вивчив усі лікарські трави. Він завжди точно знав, яка буде погода. Люди приходили до нього питати, коли буде дощ, а коли сонце. І зажди було точно так, як він сказав. Це було від природи.

Батько завжди багато працював та доводив усім свою спроможність.

Пам’ятаю, колись продавали ми з батьком мед на базарі. А одна жінка, побачивши, що батько без рук, захотіла допомогти. Вона дістала 5 рублів та дає йому. Як же він був ображений, сказав: «Я не інвалід, в мене є пасіка, є корова, я картини малюю. Не треба мені ваші подачки». І не взяв.

Думаю, в мене батьків характер. Його приклад дав мені сили. Якби не було такого батька, в мене б не вистачило сили духу, цілеспрямованості, жаги зробити те, що я зробив в своєму житті.

Продовження генія

Михайло Мельник теж має талант від батька до малювання, але малює в основному через сценографію.

Та здебільшого талант діда передався онучці. Донька Михайла Васильовича - Марта Мельник навчається в київській академії на живописі.

- Донька з самого дитинства геніально малює, - гордий Михайло Мельник. - Мені інколи здається, що Марта – це і є мій батько, якщо вірити в переселення душ. Батько мені снився після смерті кожної ночі, поки не народилася моя донечка. Як тільки на світ з’явилася Марта (у 2000-му), батько не наснився мені жодного разу. Доньці і залишиться творча спадщина її дідуся.

Щоб пам'ятали

Поки що єдина загальнодоступна експозиція картин Василя Мельника знаходиться тільки у маленькій школі на Сумщині.
Іноді до сина Михайла приїздять іноземці та пропонують продати їм роботи батька. Звісно, він відмовляє.

-Я впевнений, що в будь-якому місті України запропонували б зробити хоч невеличку кімнату-музей з картинами такого унікального художника. Щоб водити туди молодь. Показувати, що могла людина без рук, без ока, глуха...Це було б дуже повчально для школярів, студентів, для всіх.
Це був би такий посил та переворот свідомості. А в Дніпрі немає жодної його експозиції, немає ентузіастів для доброї справи, - журиться Михайло Мельник.

- Михайло Васильович, Ви віддали б картини батька до нашого художнього музею?

-Так. Я б віддав. Але для того, щоб їх постійно бачили люди, відчували їхню енергетику та надихалися цим унікальним прикладом.

Юлія КЛИМЕНКО

Метки: Михайло Мельник