Колективний Бальцерович Порошенка

КабмінДруга мобілізаційна хвиля іноземців в українській владі прибила до нашого берегу імена діячів з далекого зарубіжжя. Вималювалася певна опозиція: якщо в Кабміні Яценюка – представники пострадянського простору (грузини та прибалти), то в радниках у Порошенка – посланці країн Євросоюзу. Втім, опозиція ця доволі хистка: Мінфін буцімто очікує на приїзд фахівця-японця, щоб вже остаточно переплюнути хедхантерів президента. Враження таке, що топові посадовці України перетворилися на менеджерів рекрутингових агентств і змагаються за навернення найбільших екзотів. Якщо міністерство культури залучить у радники Далай-ламу, вважаймо, що перемога у першому раунді – за урядом. Проте яка від цього користь державі?

Звісно, міністри та радники – виміри неспівставні. Перші відповідають за все, другі – ні за що. У радники можна запрошувати будь-кого, не покладаючи на гостя жодних вагомих зобов’язань. Радники – персони не публічні, контент їхніх порад адресований вузькому колу. Проте чи означає це, що при запрошенні радників той чи інший діяч має карт-бланш? Гадаю, все ж таки ні. До того ж, неможливо вирвати успіх того чи іншого політика з його історичного, геополітичного, культурологічного контексту і механічно перенести на цілковито інший грунт. Перенести і очікувати повторення позитивного результату. Для людини здравомислячої це, як мінімум, – наївно. Для президента країни – безвідповідально.

Автор польської «шокової терапії» Лешек Бальцерович, запрошений особисто Порошенком іще в січні поточного року, накидав для української економіки програму з трьох невідкладних пунктів: 1) відновити довіру до банківської системи, 2) демонополізувати ринок енергетики, 3) провести приватизацію деяких об’єктів, що знаходяться у державній власності. Так, принаймні, ретранслювали слова Бальцеровича українські ЗМІ, не вдаючись у подробиці. Однак саме приватизація українських обленерго купкою олігархів і призвела до монополії на цьому ринку. Поради такого штибу (якщо вони були відтворені коректно) нагадують рекомендації середньовічного ескулапа, котрого не пускають до іспанської інфанти – він має намалювати протокол лікування «на коліні», виходячи з симптомів хвороби, описаних дуеньями.

Допуск до «тіла» хворого – це те головне, чого НЕ матимуть усі радники президента чи прем’єра разом узяті. У них немає влади, а отже, немає й важелів впливу на ситуацію, хай би якого лікування (включно із хірургічним втручанням) вона не вимагала. Той таки Бальцерович обіймав посаду міністра фінансів та віце-прем’єра, а це означає, що від розробки стратегії він міг перейти до її реалізації. Пропозиція радити українським чиновникам, будучи усунутим від процесу ухвалення рішень, є ерзац-реформами, не потрібними ані українському соціуму, ані тим, кого втягують у цю авантюру.

Самим лише Бальцеровичем президент Порошенко вирішив не обмежуватися. І запросив до співпраці Мікулаша Дзуринду – колишнього прем’єра Словаччини. У Дзуринди свій рецепт успіху: підняття престижу судової системи та децентралізація влади. Слова – правильні та своєчасні, проте автор їх в одному з інтерв’ю він не без гордощів каже про те, що «20 років тому ми виробляли танки та зброю, а не автомобілі. Зараз в Словаччині немає військової чи оборонної промисловості, натомість ми випускаємо мільйон автівок на рік – від «Фольксвагена» до «Хюндая». Чи не тому, бува, теперішній очільник Словаччини Роберт Фіцо так тяжіє до «союзницьких контактів» з Росією та її партнерами по БРІКСу – Китаєм та Індією? Адже самими «Хюндаями» обороноздатність країни не підтримаєш.

Окрім Дзуринди, до команди Порошенка можуть увійти ще двоє колишніх прем’єрів. Це – двічі глава литовського уряду (у 1999-2000 та 2008-2012 рр.) Андрюс Кубілюс, а також очільник кабінету міністрів Швеції (1991-1994 рр.) Карл Більдт. Про першого відомо небагато: найбільш просунуті оглядачі пригадають хіба коливання президента Литви Далі Грибаускайте при внесенні кандидатури Кубілюса. На думку динамічної і рішучої Грибаускайте, представникові консервативного крила Кубілюсу бракує впевненості та стратегічного мислення. Уряд вранці ухвалює рішення, а ввечері їх скасовує, зазначала Грибаускайте. Втім, зараз між цими двома політиками – перемир’я. Кубілюс цілком поділяє та ретранслює різкі й безкомпромісні оцінки Грибаускайте щодо російської агресії на сході України.

Що ж стосується Карла Більдта, то йому дорікали участю у справах компанії Vostok Nafta Investment, до правління якої Більдта було обрано у 2001-му. Контрольним пакетом підприємства (90,83%) володів «Газпром». Та Більдт продав свій пай.

А тим часом до заморських «птахів гнізда Петрового» може бути зарахована ще пара персон. І якщо запрошення шведського економіста Андерса Аслунда можна зрозуміти, то яким чином допоможе проведенню українських реформ німець Елмар Брок – нинішній голова «закордонного» комітету Європарламенту? Популяризацією України за кордоном та налагодженням корисних контактів? Логіку Порошенка чи його коучів як адресантів подібного роду запрошень доволі складно прорахувати. До того ж, Броку далекувато до репутаційних висот того ж таки Бальцеровича – його заангажованість справами одного українського політика надто впадала в очі в часи президентства Януковича, і це дещо зашкодило його власному реноме.

Однак і не це є важливим. Навіть абсолютна безгрішність та неперевершений успіх у тій царині, завдяки якій кожен з названих персонажів став відомим у себе на батьківщині, не гарантувала б їм сукупну перемогу над проблемами в Україні. Різномаста та незіграна команда, кожен з учасників котрої пройшов власний життєвий шлях у різних країнах та сформувався під впливом різних чинників, навряд чи здатна на ефективну гру на незнайомому полі. Враження таке, що українського обивателя хочуть просто оглушити водоспадом знаних і не надто імен та переліком значимих посад. Шоу виходить яскравим, проте що чекає за лаштунками?

Главком

Метки: власть, министры