2 листопада свій ювілей відзначає Ігор Суліца — людина, для якої слово «служіння» давно стало частиною життя.
Він пішов на фронт у 57 років, пройшов крізь випробування війною, пораненням і повернувся додому з найціннішим досвідом — умінням цінувати кожну мить.
Ми вирішили поспілкуватися з паном Ігорем та його дружиною Валерією Іноземцевою — жінкою, яка три роки тримала надійний тил, зберігала дім, спокій і віру.
У день його ювілею ми запитали: як, попри втрати й біль війни, зберегти любов, тепло й віру в життя?
Так народилася ця історія — «Історія двох: дні, що змінили нас».
Іноді доля розставляє свої акценти тоді, коли здається, що все давно зрозуміло.
Ігор Суліца пішов на війну у 57 років і повернувся додому з безцінним досвідом — цінувати кожну мить.
Його дружина, Валєрія Іноземцева, три роки тримала тил, берегла дім і віру в життя.
Сьогодні вони починають новий етап — тихий, мирний, але сповнений глибини, любові та надії.
Їхня історія — про силу пари, яку не зламала навіть війна.
До війни: щастя у дрібницях
Кожна сім’я має свої прості радощі — ті, що зігрівають навіть у спогадах
.
Про своє довоєнне життя Валєрія згадує з ніжною усмішкою:
— Хочу розповісти про три маленькі радощі нашого буденного життя, — каже Лєра. — Перша — це наші прогулянки Золотими Ключами з нашою собакою Манею. Ті ранки були особливими: свіже повітря, кава в термогорнятку і відчуття, що життя — спокійне, своє.
Друга — наші зустрічі з друзями. Ми любили, коли вдома збиралися сміх, жарти, розмови до пізньої ночі. Сусіди знали — якщо в нас гості, то буде шумно, але по-доброму, по-домашньому.
І третя радість — це подорожі. Вони давали нам натхнення, заряд, мрії. Ми завжди поверталися з бажанням жити далі і створювати щось нове.
Дні, що змінили долю
Є моменти, які стають точкою неповернення.
Для Ігоря та Лєри такими днями стали 24 і 25 лютого 2022 року — коли він вирішив піти захищати країну.
— Моє рішення було з першого дня, — згадує Ігор. — Не хотів бачити, як до мого дому приїде ворожа техніка і буде мені диктувати, як жити. У перший день дружина не пустила, а вже наступного сказала: “Йди”. І 25-го лютого я сам пішов у військкомат, без повістки.
Війна і випробування
Перші тижні були найважчими.
— Ми мали тільки зброю. Ні техніки, ні умов. Спали просто на землі, у холоді, — розповідає Ігор. — Мені допоміг досвід походів, але найважче було відправляти своїх хлопців на завдання. Коли сам ідеш — відповідаєш за себе. А коли чекаєш, поки вони повернуться, — це зовсім інше відчуття.
Для Валєрії ці три роки стали випробуванням терпіння і віри.
— Коли Ігор сказав, що йде, я злякалась, — зізнається Лєра. — Думала, можливо, його не візьмуть, бо йому 57. Але коли зрозуміла, що він уже вирішив, прийняла це. Якби я змусила його залишитись, потім ніколи б собі не пробачила.
Символи, що давали силу
Ігор зізнається, що на війні починаєш вірити в усе, що може захистити.
— Спочатку в мене не було ніякого символу,
— каже він.
— Але коли загинув перший побратим, коли капелан подарував мені чотки з хрестом, я почав носити їх постійно. І не знімаю досі.
У Валєрії теж був свій талісман — маленька ікона в спальні.
— Щоранку і щовечора я проходила повз неї і просила Бога, щоб оберігав Ігоря, — каже вона. — Це стало частиною мого життя. Молитва і надія були поруч щодня.
Поранення і повернення
Війна забирає спокій, але не завжди забирає силу.
Ігор був поранений — і це стало моментом переосмислення.
— Головна думка тоді: аби тільки не відірвало руки чи ноги, аби зміг сам собі допомогти, — згадує він. — Коли опинився в госпіталі, зрозумів: війна для мене закінчилась. Треба жити далі, допомагати тим, хто ще там.
Повернення додому стало для нього ніби першим вдихом після довгого підводного плавання.
— Прокинувся вранці, подивився у вікно — і зрозумів, що нікуди не треба бігти. Можна просто випити кави, вийти з Манею на прогулянку, подихати. Треба впустити в себе цей спокій, щоб знову навчитися жити, — говорить Ігор.
Нове життя після війни
Для Валєрії повернення чоловіка стало символом відродження.
— Хочеться вірити, що наше життя після демобілізації буде таким же теплим, як до війни, — каже вона. — Неспішний ранок, запах кави з кухні, прогулянка з собакою, нові мандрівки. Ми плануємо першу поїздку з донькою на Мадейру. Хочемо надолужити втрачені роки — мандрувати, мріяти, відчувати, що ми живі.
Поради тим, хто чекає
Ігор радить тим, чиї близькі на фронті, завжди залишатися на зв’язку.
— Ми створили сімейний чат: я, дружина, діти, мама. І кожного ранку писав: “Добрий ранок, в мене все добре”. Це коротке повідомлення — як нитка життя.
Головне — говорити не про війну, а про майбутнє, заради якого варто жити і перемагати.
А Валєрія додає:
— Формула нашого щастя проста: кохання, цікавість, мрія. Навіть у війну треба думати про завтра. Коли Ігор був поранений, я вирішила: купимо ділянку десь на хуторі й збудуємо будинок. Для нього це спочатку здавалося дивним, але ця мрія врятувала нас обох. Бо поки мрієш — живеш.
Світло двох
Історія Ігоря та Валєрії — це історія любові, яка витримала випробування війною, розлукою і болем.
Вони не лише зберегли сім’ю — вони створили її заново, на фундаменті вдячності, віри й розуміння, що кожен день — це подарунок.
Тепер їхні ранки знову пахнуть кавою.
А життя триває — мирне, справжнє, вистраждане.
І саме в ньому — справжня перемога.
