Жители Днепропетровщины трепетно чтут память жертв Голодомора

27 ноября, в День памяти жертв голодоморов, жители Днепра и области не остаются равнодушными к этой памятной дате и к той страшной трагедии, которая случилась много лет назад.

Напомним, в четвёртую субботу ноября - памятный день в Украине, когда отмечают День памяти жертв Голодомора.
Эта дата связана со страшным голодом 1932-1933 годов. По традиции в этот день, в 16.00, объявляется общенациональная минута молчания, после чего по всей Украине проходит акция «Зажги свечу», в рамках которой все желающие несут свечи к памятникам жертвам. В акции также можно принять участие, поставив возле окна зажженную свечу.
Наши земляки сегодня трепетно и трогательно чтут память невинных жертв страшного геноцида. На многих фейсбук-страницах можно увидеть публикации, авторы которых вспоминают о жуткой трагедии и делятся воспоминаниями о Голодоморе, услышанными от своих предков.

Например, на фейсбук-странице Новини Підгородненської міської ради можно прочесть свидетельства очевидицы тех страшных событий - Анастасии Емельяновны Горб из села Спасское, которая родилась в 1919 году. Свидетельства были записаны 26 марта 2008 года. Это нужно знать каждому:

АНАСТАСИЯ_ГОРБ

-У моїх батьків Самойленків було 9 дітей: Микита, Валентина, Євдокія, Ніколай, Анастасія, Поля (3 рочки у мами на руках померла від скарлатини), Федір, Іван, Василь. Коли почався голод, ми з Ніколаєм вже ходили на роботу, 13 років мені було. Коли колгосп починався, батько Омелян не хотів йти, боявся. Прийшли з колгоспу (у нас був «Нове життя») і сказали: «Омелян, йди пишися, бо в тебе діти». Батька записали в середняки. Батько портняжив, шив кожушини, кожушки, був грамотненький, займався лікнепом. Під горою жили Мартишки (сільська кличка), у тій хаті і був лікнеп.
У нас була конячка, інвентар, волик. Молодого коника батько одвели в Новомосковськ, продали на ковбаси, щоб не оддавати у колгосп, бо говорили, що скоро почнуть розкуркулювати. Так згодом і сталося, прийшли до двору комсомольці ( їх тоді змішували) та все забрали з клуні: бричку, сіялку, віялку, конячку. А корову залишили. Пасти не виводили, щоб менше хто знав, отак на молоці й вижили. Бігали збирати колоски, але не дозволялося, тому робили це крадькома. Тих кого ловили, відбирали зерно, і де їх потім дівали ‒ не знаю.
Потім приходили ще. І забирали зернятко. Хоч ми вже й пішли працювати у СОЗ. Влітку працювала у полі, взимку пряли при каганці з віхотя.
Як молотили, люди, які хотіли людям у вічі дивиться, попередили, що забиратимуть зерно. Батько сплів з соломи короб, засипали зерном (десь сім мішків), заховали у скирді соломи. Коли шукали зерно, щупом проштрикували скирду, а воно м’яке, то його й не знайшли. Тато вночі ходили до скирди набирали зернячка, товкли у ступі, а мама пекла коржі і добавляла туди зелених груш, буряків, щоб непомітно було муки. Ще з сусідами мама ділилася супом.
Сусідка Оліфер Тетяна померла від голоду. Мама дала сорочечку, її поховали на подвір’ї. Під горою жили Пельохи (по-вуличному), була в них корова, діти вижили, а батьки померли.
Мою дядину Горпину, вигнали з хати, чоловік їздив на заробітки до Краснограда на заробітки, привозив харчі, а вона оддала двох дітей, і потім їздила їх провідувати, десь за Дніпропетровськ.
Казали, що в селі було людоїдство. Їх називали по вуличному Алемаєте, бо вони коли розмовляли завжди говорили «але маєте», вони були приїжджі.
Церква в селі була з дощок, називали її старою. Її потім розібрали.

Людмила Глок  рассказала трагическую историю своего прадеда Карпа Трофимовича Лебедя:

ЛЮДМИЛА_ГЛОК
-Запали свічку пам'яті!
Прадед Карп Трофимович Лебедь, уроженец Пушкаревки, умер в мае 1932 года, будучи отпущенным из Верхнеднепровского ДоПра.
На полноценного врага народа прадед не потянул, хотя залетел по навету - мол, сбежал от раскулачивания. Помнили, как лет 20 до этого был злыдень злыднем, поехав "по столыпинскому призыву" на "освоение Сибири". Вернулся со взрослыми сыновьями, кучей добра в виде перин, кожухов, добротной обуви.
Прадеда забрали. Комбедовцы помогли коллективизировать добро, являясь с обысками, когда дома были только голодные дети. Три месяца подержали да и отпустили.
Оголодавший Карп Трофимович зашел к сестре и наелся там редиски, которая как раз поспела на огороде. Ел и ел, сколько ни пытались его отговорить. А через пять дней его и не стало. Умер "от резей живота".

Тамара Мудрак  рассказала страшную историю своей бабушки:

ТАМАРА_МУДАК

-Пам'ятаємо...У бабусі Устьї з голоду померло двоє діток
(близнятка). Коли занедужала, то просила лише одне, щоб поклали в труну, коли помре, два дитячих костюмчика...Це було, це страшно...Прохання виконали...

Традиционно зажгли свечи памяти и в Днепровском горсовете. В каждом окне огромного здания замерцала свеча памяти.

ГОРСОВЕТ

-Дніпро пам’ятає.
Ми не маємо права забувати про тих, чиї життя та долі були обірвані під час Голодомору 1932-1933 років, а також голодоморів 1921-1922 та 1946-1947 років.
Коли, дивлячись на власних дітей, батьки знали, що не побачать їх завтра живими.
Коли «чорні дошки» несли вирок цілим селам.
Коли ті, хто вижив, решту віку бачили ті жахи у снах.
Усе, що нині страшно навіть уявити, тоді були змушені пережити цілі покоління українців.
Щоб не допустити повторення біди, ми повинні берегти власну історію і вміти робити з неї висновки. Шанувати пам'ять своїх справжніх героїв, а не тих, хто наживався на людських трагедіях, - написал на своей странице мэр Днепра Борис Филатов.

Оставила трогательный пост в соцсетях руководитель пресс-службы Патрульной полиции нашей области Людмила Копыленко.

КОПЫЛЕНКО

-Люди, які пережили Голодомор. Вони були поруч зі мною. Я не буду знову переповідати історії моєї бабусі. Вони страшні, що інколи здаються нереальними. Та...реальним було те, що бачила я...Бабуля боялася голоду, як, напевне, нічого більше в житті не боялася. Це проявлялося в тому, що по куткам у нас завжди стояли мішки запасів - борошна, цукру, гречки, макарон, навіть вже, коли дефіцитні часи минули. Погріб під стелю був забитий консервацією, "на всякий случай". В гардеробі я знаходила заховані кульки з цукерками з інвалідського пайка діда, і інколи потайки їх їла. Залишки хліба ніколи не викидалися на смітник. Його розмочували, і додавали до свинячої каші чи курям. Коли я не хотіла доїсти, бабуся інколи роздратовано пригадувала, що колись вона про тарілку борщу навіть не могла і мріяти і ходила пухла від голоду.
Тоді це здавалося страшними казками, якими лякають неслухняних дітей, а коли дорослішаєш починаєш розуміти масштаби трагедії винищення мільйонів людей, трагедію кожної родини окремо і своєї особисто - коли прапрадід помирав від голоду, аби жили діти, коли родич помирав від голоду на купі зерна, яке його змусили охороняти. Кажуть історія людства циклічна...і повторюється. Сподіваюсь, таке не повториться ніколи, - пишет Людмила.

Оставила трогательное послание своему дедушке, который умер от голода, Валентина Орлова:

ВАЛЕНТИНА ОРЛОВА

-Дорогий мій Діду Михайле Леонтійовичу!
Ми ніколи не зустрічалися, бо не судилося: у 1947 році Ви померли від голоду, переживши 1921, врятувавши велику родину у 1932-1933-му, лише наймолодшенького не змогли. Останні черевики продали за жменьку збіжжя,а коли босоніж повернулися, то його вже...Потім втратили на проклятій війні двох старших синів, а третій, останній, що розписався на рейхстазі, повернувся інвалідом, дві старші доньки вижили в пеклі Освенцима та Загзенхаузена...
Ваша могила збереглася на сільському цвинтарі, і ми, Ваші онуки, вклоняємося доземно... Світло людяності, Вашої сили, Вашого українського духу допомагає нам. Велика вдячність та наша пам'ять Вам, Діду!
Вічна незабуть всім жертвам Голодомору-геноциду в Україні...

Известная патриотка Наталья Кобзарь   также рассказала историю своего рода, связанную с Голодомором.

НАТАЛ_Я_КОБЗАР_

-Дє, а як ви пережили Голодомор?
- нормально
Це так почався мій діалог з дідом десь років 15 назад, мені раптом стало важливо почути це від нього, а не від батьків, він же живий свідок.
І тут таке? НОРМАЛЬНО.....
А він
- так, нормально, бо пережили, баба (його мама, вона вже була вдова) заховала скількись мішків пустих качанів з кукурудзи, мудра жінка була.
З них пекла, а вірніше сушила коржики і їли їх. А ще кілька разів родич з міста Кам'янське, вночі таємно приходив з торбою, в місті з цим було легше, та виміняли все, до нитки.
Це по роду діда Володі Кобзаря
По роду бабусі Моті Кобзар у дівоцтві Шастун
Її батькові, вивевши у двір з хати, поставивши на коліна, ставляли гвинтівки до потилиці і стріляли в повітря, щоб видав схованку, він не видав, посивів правда за мить від такого страшного психологічного прийому, але мовчав.
А як би він сказав, коли вдома 3-є дітей, дружина, які в цей час стояли всі навколішках коло ікон і молилися.
Вижили.
І на моє питання як? Їх нормально тоді стало мені зрозумілим, нормально, бо вижили.
У родині мами Хорішко - Сидоренко, була справжня трагедія
Моя прабабця Меланія з братами, сестрами на той час залишилася сиротами, бо батьки померли від оспи раніше.
Прийняли добрі люди, хто і що тепер не знаю мало розказували, але одна з сестер прабабусі не вижила, вона років за 7-8 перед цим посварилася із всіма братами та сестрами, бо в часи НЕПу почала бізнес, відкрила цегельний завод, продавши останне, що було в родині - хату. Брати та сестри їй не простили те, що вона забрала в них для бізнесу хату і навіть час голодомору вони переживали окремо, я не знаю чому це їх не примирило, може образа була великою, може просто так склалося, але та сестра, я й досі не знаю навіть її імені, в Голодомор вона залишилася одна. Завод звісно в неї забрали, в неї забрали все і померла вона з голоду, на одинці.
Страшно.
І зараз, якщо ви українець, то ви нащадки саме тих, що пережили.
Нас знищували цілеспрямовано це був Геноцид українського народу, за супротив радянському режиму, який чинили українці, переважно сільські жителі.
А як пережили ваші родини?
Що ви знаєте про своїх?
У вас вдома говорили про це раніше?- обращается к землякам Наталья.

Если вы ещё не успели зажечь и оставить в своем окне свечу памяти – сделайте это прямо сейчас!

 

 

 

Метки: День памяти жертв голодоморов