Сьогодні день пам’яті видатного поета, нашого земляка Олександра Зайвого

Олександр Зайвий один із найталановитіших та самобутніх поетів Дніпропетровської області.

 

Z

Його не стало 24 січня 1999 року.
Нагадаємо, що Олександр Федосійович Зайвий народився 1 листопада 1935 року в селі Могилеві Царичанського району.
Ще з дитинства знав напам'ять всі вірші Єсеніна, Шевченка, поетичні казки, навіть цілі прозові романи зарубіжних класиків, бо таки мав унікальну пам'ять, був гарним декламатором, добре малював, ліпив скульптури, і взагалі, був всебічно обдарованою людиною.
Закінчив початкову школу, потім семикласну, а середню освіту Сашко здобував в Кам’янському вже дорослим (1954 рік). Вищої освіти не мав. Працював у колгоспі муляром, вантажником, кочегаром, землекопом. Над усе любив книги, витрачав на них усі зароблені гроші. Невибагливим був Олександр у житті, вдовольнявся тим, що мав, жив чесно.
Наприкінці 60-х років перебрався жити до Києва, зійшовся з поетами Іваном Хоменком, Василем Діденком, Миколою Вінграновським. Знайомий був з Павлом Кононенком. Траплялось, кружляв по манівцях. У Києві його не друкували, повернувся до Могилева. Радо вітав незалежність України, долучився до діяльності «Просвіти» у Дніпропетровську.
Ось декілька віршів поета:

***
Ніжність в бузковім просторі
Вічних озер і полів.
Хлюпають золотом зорі
Прямо на наш Могилів.
Наче міністр освіти
Ранок іде по землі.
Квапляться в школу діти,
Топчуть сухі ковилі..
Ранок. Мої трактористи
Степ розтривожують знов.
Юне повітря і чисте.
Чисте, як перша любов...

***
Спочатку пінились тумани,
Тоді з’явився жбан Землі.
...І утворились океани.
...І полетіли журавлі.
А потім вечором зеленим,
Між древніх скель і юних трав,
Таємно ти пришла до мене
Туди, де я тебе чекав.
Втирала губи зірка рання,
Туман гойдався, мов рушник.
Над світом, наче знак питання.
Стояв ліричний молодик.
***
Спить Україна безтурботно.
Сон летаргійний не в добро.
Мервтотним дихає болотом
стократ отруєний Дніпро.

Убите Слово, Дух убитий, а
Україна мертво спить
Її ще можна розбудить,
та навіть страшно розбудить.
***
І знову ми на самоті,
Моя вишнева Україно.
Палають квіти золоті
Ясними лампами під тином,
Сповила всесвіт тишина,
Лиш пісня котиться над полем.
Ти вся, як пісня голосна,
Яку не виспівать ніколи.
Зелена віть, прозора вись,
І широчінь – кінця не видко.
Мов квітка, зникну я колись,
Та тільки зникну я не швидко.
Сховають люди в яворах
Поета під пташиний щебет,
Але й тоді мій вічний прах
Ніхто не одірве від тебе.

 

 

Метки: Олександр Зайвий