Тяжело раненый под Авдеевкой боец 93-й бригады Холодный Яр Алексей Одинок после длительного лечения в Германии вернулся служить в бригаду. Об этом сообщается на странице бригады в Фейсбуке.
- На позиції «Зеніт» в Олексія потрапила ворожа протитанкова ракета. Його побратим сержант Микола Неживий тоді загинув, а Олексій отримав обширну політравму, - поясняетс в сообщении. - Медикам довелося мало не збирати його по частинах. Утім, завдяки професіоналізму німецьких лікарів бійцеві вдалося врятувати від ампутації руку і ногу. Також були травми обличчя, вух. Нині обличчя чоловіка прикрашають безліч шрамів від уламків. Загалом Олексій пережив більше 10-ти операцій.
Зараз він повернувся до родини й продовжує відновлювати здоров’я, аби якомога скоріше вернутися до лав бригади.
- Починав служити давно, при мамонтах, – сміється Олексій . – У 1995 році був призваний на строкову службу в Національній гвардії, потім залишився на сверхстроковика. Далі перевівся до Павлограду. До 1998 року служив у Нацгвардії, потім звільнився. У 14-15 роках хотів у добробат, але щось заважало: то ногу зламав, дружина опиралася, не пускала. Як багатодітного батька мене у ЗСУ взагалі не брали. Але я не міг просто сидіти... Зрештою, підписав контракт із 93-ю.
У бригаді Одинок відвоював три ротації. Найтяжчим боєм вважає останній.
- Приліт з ПТУРа був з відстані приблизно 2400 метрів. Посікло мене всього. Я вже нічого не бачив, але був при пам’яті. Пам’ятаю, як мене роздягали, запитував про «Механіка» (позивний Неживй), - згадує Олексій . – Я важко пережив його смерть. Це була людина із золотими руками і золотою головою. Перед тим, як він загинув, ми відремонтували відсотків сімдесят озброєння шостої механізованої роти.
Спочатку Одинока місяць лікували у військовому госпіталі Мечникова.
У Німеччині українська діаспора дуже сильно підтримувала. Там є багато українців, вони об’єдналися і допомагали. Телефони нам поповнювали, бо ціни там високі. Мені головне, щоб інтернет був, щоб можна було спілкуватися з рідними.
Для мене було важко те, що я майже два роки провів у «камері». В комфортабельній, одиночній, але «камері». Півтора роки не ходив – коляска, ліжко. Потім почав ходити – покурити, прогулятися біля шпиталю. Через п’ять місяців зламав пластину у хребті. Знову коляска, три операції, знову вчитися ходити.
Коли лежав у палаті, по телевізору було лише два канали – Беларусь24 та РТР Планета, Росія. І все! Дивлячись цей рашенський канал можна просто прозріти. Від того, що там кажуть – в Україні, мовляв, вбивці, дітей їдять. Українських каналів у Німеччині немає.
Персонал лікарні казав мені «Слава Україні!», «Добрий вечір», «Добраніч», «Доброго ранку». А так, щоб дізнатися про війну в Україні – ні. Немає джерел інформації. Хіба що приїздять у Німеччину наші колишні полонені – Володимир Жемчугов, Володимир Балух.
Виступають, розказують правду. Але це крапля в морі. Україна повинна більш активно розповсюджувати інформацію, що у нас в реальності відбувається. Німці нічого практично не знають про нас».
Загалом про Німеччину Олексій згадує з теплотою.
«Якось ліг спати, проходить пара хвилин, у двері заходять без стуку. А зазвичай вони стукають. І починають співати. Одна німкеня несе торт, великий, зі свічками, друга німкеня співає пісню з листочка: «З Днем народження тебе». Я був дуже схвильований. Відкрив я пакет з подарунками, а вони туди квиток додому поклали. Ось така турбота була».
У Олексія та Вікторії троє дітей: дві доньки – 22-річна Ліза і 14-річна Катя, а також 10-річний син, якого назвали так само, як і батька – Олексій. Діти дуже пишаються своїм батьком. Син повісив у кімнаті прапор і атрибутику 93 бригади, поруч поставив гіпсову фігурку БМП-2, яку подарував батько.
