Историки рассказали о пассажирских перевозках в Екатеринославе

В течение XIX - начале ХХ века большая часть пассажирских перевозок в Екатеринославе осуществлялась гужевым транспортом - двухконными или одноконными экипажами. В городе начислялась большое количество владельцев конных экипажей, подвод, бричек, фур, которые специализировались на пассажирских и грузовых перевозках по городу. На странице Музея истории Днепра о гужевом транспорте стиарого Екатеринослава рассказывается следующее.

изв
- Варто відзначити, що серед кінних перевізників існувала своя градація, основним критерієм якої був тип транспортного засобу та кількість коней, які запрягалися в нього. Так наприклад, кінні перевізники подіялися на легкі пасажирські, пасажирські, ломові та ломові з бітюгами. В свою чергу, легкові візники були парокінним, однокінними першого, другого та третього розрядів. Критерієм їх поділу слугувала технічна оснащеність екіпажів та їх тип. Так, до першого розряду відносилися однокінні візники, які їздили на відкритих або закритих дрожках на гумових шинах. До другого розряду належали ті візники, дрожки яких були оснащені колесами з залізними ободами. До третього розряду зараховувалися звичайні брички, підводи, тачки, волові вози, водовози та перевізники лісу на пристані міста.
Органи місцевого самоврядування регламентували порядок здійснення пасажирських та вантажних перевезень власниками гужових транспортних засобів в місті Катеринославі. Зокрема, право на перевезення пасажирів, вантажів, здійснення вивозу сміття, гною надавалося представникам обох статей, які не знаходились під судом. Міська дума встановлювала вікові обмеження для візників гужового транспорту. Працювати кучерами кінних екіпажів мали право особи з 17 по 60 років, які мали добрий зір та слух.
Варто зазначити, що міська влада була зацікавлена в створені активного конкурентного середовища серед перевізників в місті. Так, право займатися приватними перевезеннями пасажирів та вантажів отримував будь-який бажаючий, який заявляв про це в письмовій формі чиновникам міської управи, надаючи їм вид на проживання в місті та довідку з поліції про несудимість. Кучер, який займався перевезеннями пасажирів та вантажів, отримував на кожен виїзд в 3-х примірниках нумеровані ярлики та таксові книжки.
Ломовим візникам (вони спеціалізувалися на перевезеннях вантажів на фурах) в управі надавали по одному примірнику номерів. Один з ярликів прикручувався до задньої частини кузова екіпажу, другий – до козлів на яких сидів їздовий. У ломових візників, які спеціалізувалися на перевезеннях вантажів, ярлик кріпився на лівому боці дуги, у ломових битюгів – у верхній частині ярма з зовнішнього боку. Такий номер був видний здалеку, що давало змогу швидко встановити власника транспортного засобу у разі виникнення дорожньо-транспортної пригоди.
Кожен власник таксової книжки сплачував до міської скарбниці визначений думою грошовий збір за право займатися гужовими пасажирськими або вантажними перевезеннями. В таксовій книжці, яка видавалась перевізнику, зазначалися прізвище та ім’я, по-батьковій та соціальний статус власника екіпажу, місце його проживання, ім’я та прізвище робітника, час вступу на службу до власника, а також всі стягнення та зауваження, зроблені чиновниками міської управи. Правила, які регулювали пасажирські та вантажні перевезення, вимагали від власників транспортних засобів утримувати робочий одяг кучерів, збрую коней в чистоті та справному вигляді. При чому, візникам дозволялося використовувати з огляду на правила техніки безпеки перевезень виключно ремінну збрую, виготовлену з якісної шкіри.
Певні вимоги висувалися законодавцем до фізіологічних характеристик коней, зріст яких у відповідності до закону не повинен був меншим за 2 аршини та 2 вершки. Коні повинні були бути сильними, підкованими на всі ноги, добре вичищеними та добре запряженими. Особлива увага приділялася характеру тварин. Зокрема, міською владою заборонялося візникам виїздити на маршрути з норовливими або вкрай полохливими тваринами, які могли через це стати причиною різних дорожньо-транспортних пригод. Звісно, до здійснення пасажирських та вантажних перевезень не допускали хворі тварини, або ті, що мали порушення зору та слуху, що становило серйозну небезпеку для дорожнього руху в місті.
З метою превентивного попередження поширення інфекційних хвороб серед тварин, кожен їздовий кучер був зобов’язаний мати при власному екіпажі відра для напування коней. Напування тварин з корит спільного користування суворо заборонялось санітарними та ветеринарними правилами. Візників, які допускали такі порушення суворо карали штрафними стягненнями та забороною займатися перевезеннями.
Перед початком роботи коні проходили обов’язковий огляд ветеринарного лікаря щодо загального стану здоров’я та виявлення небезпечних інфекційних захворювань. Ветеринарний лікар після огляду, накладав спеціальну пломбу на ошийник з парусинової просмоленої тасьмі, який одягався коневі під ганаші. У випадку самочинного зняття пломби власник екіпажу позбавлявся права займатися ізвозним промислом. Такі жорсткі адміністративні заходи були продиктовані нагальною потребою суворого виконання санітарних правил утримання тяглової худоби, які у випадку порушення могли спровокувати спалах масштабної епізоотії в місті.
За звичай тяглова худоба місцевих перевізників повинна була проходити тричі на рік повний ветеринарний огляд.
Здійснення пасажирських перевезень в місті Катеринославі було детально регламентовано чисельними постановами та розпорядженням міської думи. Зокрема, для візників в місті були відведені спеціальні стоянки, місця розташування яких визначались органами місцевого самоуправління. При цьому, догляд за чистотою стоянки був прерогативою міської думи, яка організовувала її прибирання.
З метою запобігання конфліктів між перевізниками, міською управою був визначений порядок знаходження екіпажів в черзі. Той з перевізників, хто приїхав останнім, займав місце позаду своїх товаришів. На стоянці кінні екіпажі пересували виключно повільним кроком, що було зумовлено правилами безпеки руху та небезпекою можливого травмування пішоходів.
Міською владою була приділена значна увага поведінці візників, яким правилами було суворо заборонено сперечатися з пасажирами, використовувати під час спілкування з пасажирами ненормативну лексику, або злізати без необхідності з козел, лякати коней.
У відповідності до правил візники були зобов’язані наглядати за речами пасажирів. У випадку, коли пасажир забував свій багаж в екіпажі, візник в обов’язковому порядку мусив його повернути власнику. Якщо власник не був знайдений, то речі надавалися на зберігання до біржового відділу міської управи, де чекали на свого власника.
Зі свого боку органи міського самоуправління здійснювали постійний моніторинг за технічним станом екіпажів, кінської збруї. У разі виникнення несправності власник та кучер екіпажу відсторонялися від здійснення перевезень до виправлення несправності. Загальний нагляд за пасажирськими та вантажними перевезеннями в місті Катеринославі здійснювали спеціальні чиновники міської управи – біржові наглядачі, в обов’язки яких входило накладання грошових штрафів в разі порушення візниками правил.
Правила пасажирських перевезень висували досить жорсткі вимоги до візників кінних екіпажів. Останні повинні були приходити на роботу тверезими, під час їзди не палити. Крім того, вони були зобов’язані стягувати з пасажирів кошти за проїзд у відповідності до встановленої управою таксою. Візники мусіли досконало знати топографію міста, назви його головних проспектів, вулиць, узвозів, майданів, адміністративних, освітніх, торгівельних установ та закладів.
Для міських візників міською управою був встановлений спеціальний дресс-код, якого вони повинні були обов’язково дотримуватися під час здійснення перевезень пасажирів. Зокрема, одяг кучера складався з армяку особливого кучерського крою, темно-синього або темно-червоного кольорів. Влітку візники носили кучерську парусинову шляпу, взимку – міхову. Однокінні візники вбиралися влітку в чорний сукняний картуз з лакованим козирком, в літку сукно замінювалося на сіру парусину. В дощову погоду візники накидали на формений одяг спеціальні плащі. Через заходи організації безпеки руху їм заборонялося використовувати екіпажні фартухи та парасолі.
За правилами в одному кінному екіпажі, запряженому парою коней, візники мали перевозити не більше 3-х пасажирів. В однокінних – небільше 2-х. Багаж пасажирів перевозився лише за окремою платнею, розмір якої встановлювався міською управою.
Правила суворо забороняли візникам просити додаткову платню за проїзд. Варто зазначити, що нормативні правила, які регламентували проїзд в пасажирських екіпажах, обстоювали й захищали майнові права та інтереси візників. У разі, коли пасажир ухилявся від сплати грошей за проїзд, візник мусив був звернутися до найближчого поліціанта або біржового відділу міської управи. Візникам було заборонено відмовляти пасажирам від провозу їх в будь-яку частину міста.
Як правило, по місту пересувалися двокінні та однокінні пасажирські екіпажі, в яких коні були запряжені в дишло або в розпряжку.
Міською управою Катеринослава був визначений порядок руху гужового пасажирського та вантажного транспорту містом. Зокрема, під час їзди візники повинні були триматися правого боку вулиці по напрямку руху. Правила визначали свої обмеження щодо швидкості транспортного руху. Зокрема, ломові візники, водовози, перевізники будівельних матеріалів, асенізатори, перевізники землі, глини, піску з навантаженим або пустими підводами пересуватися містом виключно кроком. Дана норма була продиктована заходами безпеки дорожнього руху. В свою чергу, пасажирським екіпажам було дозволено рухатися містом помірною риссю. При цьому, правила руху для гужового транспорту вимагали від візників бути особливо уважними під час руху на виїздах з дворів, перехрестях вулиць, при поворотах або переїздах вулиць, що дозволяло уникати дорожньо-транспортних пригод, травмування пасажирів, пішоходів та інших учасників дорожнього руху. Представниками місцевого самоуправління особливо наголошувалося на недопущенні організації візниками вулицями міста перегонів на швидкість, що могло спричинити дорожньо-транспортну пригоду. Візникам заборонялося перетинання трамвайної колії перед електричним транспортом, що могло призвести до аварії та псування транспортних засобів.
Візники зобов’язані були слідкувати за кіньми, яких не дозволялося полишати без нагляду на тривалий час. Заборонялося візникам прив’язувати коней до вуличних ліхтарів, віконних грат, огорож будинків, перилам сходів, до дерев та інших предметів, що могло призвести до псування майна. Особливо суворо карали органи місцевої влади тих порушників правил дорожнього руху серед перевізників, хто дозволяв собі їзду по тротуарам та бульварам міста.
Досить детально був регламентований рух ломових візників, які займалися вантажними перевезеннями. Зокрема, під час руху вантажного обозу вулицями міста, через кожні дві підводи повинен був бути вільний проміжок для вільного проходу або проїзду інших учасників дорожнього руху. При підводах з вантажем візники йшли поруч пішки. В місцях масового скупчення людей екіпажі мусили стояти виключно там, де їм визначила місце поліція для стоянки.
На початку ХХ століття в правилах вантажних перевезень були вписані норми, що захищали права тварин, що наочно демонструвало наявність передових гуманних поглядів у представників міської влади. Зокрема, більша частина правил забороняла надмірну експлуатацію тварин. Так, правила встановлені міською думою Катеринослава, забороняли надмірно перевантажувати підводи. Заборонялося бити тварин будь-якими знаряддями та знущатися з них. Коня, який впав в збруї, заборонялось підіймати ударами батога або руками. Поява даних правил свідчила про зростання в катеринославському освіченому суспільстві ідей гуманізму та толерантності до тварин.
Для ломових візників та вантажним фурам заборонявся проїзд Катеринославським проспектом від вокзалу до міської управи. Заїзд до торгівельних закладів та будинкам містян дозволявся лише по бічним вулицям. Проїзд вгору гужовому транспорту був дозволений лише в один ряд по правій стороні вулиці. Правила мали свої виключення, рух проспектом дозволявся вантажним підводам та фурам тільки в випадку, коли їх платформи були оснащені спеціальними ресорами.
Гужовий транспорт, як масове явище дорожнього руху, зник з вулиць міста на початку 50-х років ХХ століття, поступившись місцем міським трамваям, тролейбусам та автобусам.
Юрій Берестень – к.і.н., старший науковий співробітник Музею історії Дніпра.
За матеріалами періодичної преси, нормативних правил, що регламентували порядок здійснення гужових перевезень в Катеринославі.
Фото має ілюстративний характер.

Метки: Екатеринослав