Вівторок, 19 березня 2024 року

Скарби на дні українських річок і морів

На відміну від скарбів морських (коли коштовності потрапляли під воду не з волі людини, а в результаті штормів і затоплення кораблів), на дно річок в більшості випадків багатства ховали самі люди. Сьогодні відомо про схованки незліченної сили злата-срібла на дні річок, що робилися за наказом відомих історичних персонажів - царя Дакії Децебала, правителя гунів Аттіли, засновника Монгольської імперії Чингізхана, засновника першої болгарської держави на Дунаї хана Аспаруха.

динец

Метод закладання їхніх скарбниць у воду був практично однаковим: за допомогою греблі відводили річку в нове русло, рили яму, закладали скарб, потім яму закопували і знову пускали воду в старе русло.
Ховали на дні річок свої коштовні трофеї, свою кошову скарбницю і наші пращури-запорозькі козаки. Але їхня "технологія" була значно простішою, таяк ресурсів для проведення масштабних земляних робіт, як правило, у січовиків було значно менше, ніж у царів та ханів. Крім того, часто-густо на видобування коштовностей із води - враховуючи постійну загрозу ворожих нападів на Січ - у козаків не було часу. Тож робилося це ними зазвичай на мілководді - щоби в разі потреби сховане можна було швидко переховати десь в іншому місці. Монети, коштовне каміння тощо забивали в жерла чавунних гармат, вантажили на чайки, дуби чи крупні човни й відвозили те все в неозорі дніпровські плавні. Там - десь посеред густих очеретів - і робилася тимчасова схованка.
Як писав неперевершений дослідник й знавець Запорозької Січі академік Дмитро Іванович Яворницький, бували у козаків і "подорожні" схованки. Це коли січовики, вертаючи із походів, тікали від погоні. Аби не потрапити в полон до ворогів, козаки звільнялися від тяжкого коштовного багажу, топили його на дно струмків, річок чи озер. Потім, коли небезпека проходила, за цим скарбом верталися і без перешкод відвозили на Січ.
Правда, за легендами, одного разу для влаштування великої скарбничої схованки запорожці таки скористалися "технологією" із відведенням річкового русла за допомогою греблі. І, якщо вірити переказам, це був, ні мало ні багато, а такий грандіозний "проект", як переведення стоку річки Кубані цілковито в Азовське море! (Бо до того, як відомо, Кубань у своїй нижній течії роздвоювалася на два рукави: лівий ніс води в Чорне море, а правий - в Азовське). Звісно, ця подія відбулася вже після зруйнування Російською імперією Запорозької Січі й переселення частини козаків на Кубань.

Небезпечний скарб Івана Сулими
Видатний український полярник, історик-дослідник Сергій Іванович Гордієнко якось розповів кореспондентові "ДВ" про дивну пригоду. 1972 року, коли він був ще юнаком, почув старовинну легенду про один зі згаданих вище "подорожніх" запорозьких скарбів. Начебто його було заховано у XVII сторіччі знаменитим козацьким полководцем Іваном Сулимою в річці Кільчень (це Дніпропетровська область). Підводи із січовими скарбами переслідували татари, і щоб коштовності не потрапили до рук ворогів, козаки встигли частину золота "потопити" у воду.
На пошуки скарбу поїхали професійний водолаз-дядько Сергія Івановича, він сам і ще один хлопець. Пірнали з аквалангом, але все, що знайшли за день, - це лише залишки плоту, на котрий, певно, було завантажено масу глеків із коштовностями. Від глиняних посудин залишилися тільки уламки зі слідами воску на горловинах.
Глибина ями, в яку пірнали шукачі скарбу, сягала метрів чотирьох, а вода була надзвичайно холодною (напевно, у тому місці били джерела). Під час одного із занурень Сергій Гордієнко потрапив під завал колод із плоту й іншого топляку, вирвало шланг. Врятувався хлопець лише дивом, зумівши-таки з останніх сил розсунути дровиняки.
Але, як виявилося, то була не остання небезпека, що чекала на нього і його спільників. Ближче до вечора з прибережних очеретів по них хтось заходився стріляти з мисливських рушниць! Тікали "акванавти" хто у чому був: Сергій Іванович - в самих штанах, а його товариш - лише в плавках…
Повернувшись пізніше на місце своєї стоянки на березі, обстріляні знайшли всі свої речі перекинутими й потрощеними, а гідрокостюми й акваланги зникли зовсім. Тобто, як резюмував Сергій Гордієнко, таємничі стрільці знали, що саме шукали "городські" прибульці.
А пізніше місцеві старожили розповідали Сергію Івановичу, що скарби у Кільчені є не лише в тому місці. І про всі ті інші місця гуляє недобра слава: мовляв, голоси там різні чути вночі. Люди їх страхаються і вважають за душі козаків, що сторожать свої скарби…

Двічі потоплений золотий кінь
Крім попередньої легенди, давно відома в Україні ще й така. Начебто після одного з морських походів у 1570-ті роки на Крим і Туреччину, коли запорозькі козаки під проводом свого легендарного отамана, оспіваного Шевченком, Івана Підкови ледь не розгромили й столичний Стамбул, січовики везли додому надзвичайний трофей - чималеньку, вилиту з чистого золота статую коня, що прикрашала до того палац султана. Чайка, що перевозила безцінну коштовність, в районі дніпровських порогів "не впоралася з управлінням", потужна течія перекинула судно, й воно затонуло - разом з усім своїм багажем…
Сміливці століттями намагалися знайти цей підводний скарб, але намарно. А 1932 року, після введення в експлуатацію Дніпрогеса, усі пороги, як і їхній таємничий скарб, "втопилися" у водах утвореного Дніпровського водосховища. Так що тепер пошуки золотого коня (якщо він справді існував колись) є, практично, безнадійними.
Існує й такий "переспів" легенди про золотого коня: мовляв, зі Стамбулу його ніхто не привозив, а вилили його самі запорожці на Січі - із золотих монет кошової скарбниці. І затопили його самі ж січовики - в гирлі річки Скарбної, біля якої свого часу існувала одна із Січей (Базавлуцька).

Скарб під знаком Мазепи
Згідно з ще однією легендою, десь побіля села Мишурин Ріг (це також Дніпропетровщина) на дні Дніпра лежать дві діжечки із золотом і кілька мішків срібла. А скинув їх туди, начебто, гетьман України Іван Мазепа, коли тікав від російських військ після поразки в битві під Полтавою.
Певно, гетьман ще сподівався колись повернутися за схованим, адже на березі біля того місця за наказом Івана Мазепи на здоровезному камені було вибито гетьманського вензеля.
Цей знак, за повір'ями, ще застав Дмитро Іванович Яворницький - місцеві селяни показували академікові той камінь. Й зізнавалися, що шукали скарб, але крім кількох монет нічого більше не знайшли.
Сьогодні ж пошуки скарбу Мазепи також майже безперспективні, адже, як і в попередній історії із золотим конем, це місце було затоплене водами ще одного водосховища - Кам'янського. Хіба що поталанить якомусь щасливцю випадково.

Таємниця "Чорного принца"
Говорячи про пізніші часи, перш за все слід згадати про легендарний підводний скарб - величезну масу золота, котра пішла на дно зовнішнього рейду Балаклавської бухти (це поблизу Севастополя) разом зі своїм "перевізником", британським вітрильно-гвинтовим фрегатом-пароплавом "Чорний принц". Трапилося це у розпал Кримської війни, в листопаді 1854 року. Тоді на Чорному морі стався небачений раніше шторм: стихія крушила все без розбору не лише на воді, але й на березі зривала дахи будинків, виривала дерева з корінням.
Спершу вважалося, що "Чорний принц" віз для англійських солдат лише боєприпаси, теплий одяг і медикаменти. Але по завершенні війни звідкілясь стало відомо, начебто на затонулому кораблі була солдатська зарплатня - в золотих соверенах! Ще пізніше комусь знову "стало відомо", наче це були 30 діжок із золотом. А ще згодом дехто навіть зумів "підрахувати" їхній грошовий еквівалент - аж до 500 тисяч фунтів стерлінгів у золоті й сріблі!
В 20-х роках ХХ сторіччя радянські водолази разом із японськими вели тривалі пошукові роботи, однак нічого крім кількох золотих монет віднайти не спромоглися. Хоча, як подейкували в часи СРСР, першу радянську електростанцію на Дніпрі - Дніпрогес - було нібито збудовано саме на золото, що його виявили й підняли з "Чорного Принца".
Вже за часів незалежної України, 2009 року, вітчизняні підводні археологи заявили, що місце загибелі цього вантажного корабля знайдено, і що ніякого золота там не виявилося.
Правда, як писали після того в пресі, схоже, деякі серйозні закордонні шукачі підводних скарбів у цю звістку особливо не повірили й продовжують виявляти значний інтерес до Чорного моря і, зокрема, до його навколокримської акваторії.

"Сейфи" на гусеничній тязі
А ще дехто з українських дослідників стверджує, начебто певна частина знаменитої Бурштинової кімнати, що зникла в роки Другої світової війни з Царського Села під Ленінградом, зараз може перебувати… в Україні! - На дні однієї з річечок чи болітець на Вінниччині, десь біля ставки Гітлера "Вервольф"!
Дослідники посилаються на зізнання ветеранів радянських спецслужб, ніби в знайденому буквально в останні дні існування СРСР архіві секретної німецької організації "Аненербе" були згадки про шість танків-"сейфів", у які гітлерівці завантажили награбовані цінності й затопили (а якийсь, можливо, і закопали) в районі "Вервольфа".
Цікаво, що зразу після війни за цими супер-броньованими "сейфами" полювали й оунівці. А дехто з нащадків тих, хто колись служив у "Вервольфі", і досі регулярно приїжджає з Німеччини до України й веде свої пошуки чогось невідомого у лісах Вінничини.
Є сигнали про можливе знаходження подібного затопленого танка-"сейфа" і на Черкащині. І ця версія видається достатньо вірогідною. Адже не так давно на тій же Черкащині в одній з річок знайшли залишки двох "Пантер". За неофіційною інформацією, потім їх ще відновлювали на Харківському танковому заводі. Звісно - для приватної колекції якоїсь дуже багатої і впливової людини.

Павло ДІНЕЦЬ

Метки: скарби
Контакти

Столярова, 1, Дніпро, Україна, 49038

mail@dv-gazeta.info

© Останні новини Дніпра та України за сьогодні. Онлайн трансляції, фото та відео репортажі на сайті Днепр вечерний. Всі права захищені.