ВОИНЫ ЛЮБВИ

Ангел-хранитель

Ангел-хранитель

Мы не можем не рассказать их историю. Знакомьтесь: Лера Бурлакова, наша коллега и по совместительству бесстрашный боец 93 омбр. И Анатолий Гаркавенко, «Морячок» - ее сослуживец, ее друг, ее любимый…200-й…Эта история – не в письмах, не в стихах, а в постах в Фэйсбуке. И она никого не может оставить равнодушным.

Lera Burlakova

30 января в 17:32 ·

10:30. Ти прокидаєшся, обіймаєш його ще міцніше, тицяєш пальцем:

- Кохаю тебе, зайченя. Ось тебе.

- За що-о-о?

- За те. Що ти. Найкращий. Хлопець. У. Світі.

- Не перебільшуй, Лєріка, - сміється.

Ми разом п’ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна - добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. “Де ти була раніше?”...
Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру, як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.

...15:10. Ти сидиш на колінах біля нього. 200-й. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний «Морячок». Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає.

... Люблю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою.

 

Они были вместе в горе и радости, пока смерть не разлучила их

Они были вместе в горе и радости, пока смерть не разлучила их

12631287_989771044411610_5294024532607095763_n

31 января в 3:23 ·

Кожні 30 хвилин хтось приходить - спробувати сказати, що…хто зна що тут сказати.

І щоразу, як відчиняються двері, мені здається, що зараз повернешся ти. Насвариш, що я півдня у мокрій від крові куртці. Змусиш поїсти. Обіймеш.
...

Яке б це було щастя, якби ти просто лишився без ніг. Але живий.

Вчера, в 9:15

...Всі питали, чим допомогти. Докиньте мені, будь ласка, бабла, хто має змогу. Треба пацанам нашим ще на дорогу на похорон, докупити різне, таке.....решту мамі малого віддам завтра.
5168 7556 2252 4086, Бурлакова Валерія
Я досі не можу навіть тупо заплакати. Все наче не з нами. Наче просто якесь кіно - Морячок таке не любив, він поставив би якусь комедію...

18 ч ·

Lera Burlakova

У моргу в Дніпрі - мільйони паперів, формальностей, підписів.

- Хто ви йому? - уточнює останній дядько, щоб записати цей важливий факт.

- Сослуживець, - кажу. Що тут ще скажеш.

Знаю, що ти б з того посміявся. І неодмінно щось ляпнув би про неуставні відносини.

Тепер дорога. Попереду понад 1000 км. Мене все не хотіли пускати їхати поруч з труною - не потрібно, “почнеться істерика”, як тобі з тим далі жити, все таке. Хах. Егеж. З тим.

Сиджу біля труни. Перечитую смски. Є дві від 29 січня - за день до того, як ти загинув. Ми тоді посварилися трохи - аби помиритися вже за годину. Як завжди, через дурню і, як завжди, дуже по-італійськи. І я стою на посту одна, видихаю вже, припиняю злитися й строчу тобі повідомлення:
“Я не можу без тебе. Правда”.

І одразу наступне:

“Ти не подарунок. Але я не хочу нікого і нічого іншого. Ніколи”.
Побачила зараз - і якось легше. Ти й так все чудово знав. Але те, що мені випадково вдалося встигнути сказати це прямо - добре. Хоч щось добре.

Lera Burlakova

15 ч·

Будемо проїжджати Київ... Хлопці попросили зупинитися хоч на 10 хвилин - попрощатися. Хто теж хоче - Бесарабка, з боку Кіквідзе туди заїдемо. В районі 21:00. В нас два бусика (двохсотих два, одного хлопчика в Славуту завозимо дорогою) - один з номером «Госпітальєри» й табличкою “Вантаж 200”, другий білий, цивільний...

Lera Burlakova

3 ч ·

Насправді це доволі просто - навіть посміхатися.

Треба лише знайти відповіді на прості питання. А вони поряд. Я міняла тебе на посту, якщо ми не заступали вдвох. Ти інколи брав мене в зеленку. Ти навчив мене стріляти з РПГ і ставити розтяжки. І ти сміявся з того, що я й не смикалась від куль, що свистять поряд, чи вибухів. Тобі це подобалось. Ти сприймав мене як бійця - хоч і пробував прикрити. Коротше, ми обоє знали, що обоє можемо загинути. І прийняли це без принизливих спроб випхати одне одного з передової.

Якби вже не було не тебе, а мене. Як би я хотіла, щоб ти поводився?

Плакав? Не дай Боже. Це найгірше, коли на війні раптом згадуєш про те, що не безсмертний. Розуміти, як завиють вдома. Це страшно. Це, а не за себе.

Поїхати зі мною з шахти, цілуючи дорогою? Ну, ок. Картина страшнувата, але ок. Якщо без істерики - чому б ні. Це війна. Забрати мене з морга? Сидіти біля труни, говорити подумки, дозволити собі пару разів тицьнути в неї пальцем з нашим вічним “тебе”? Та звісно.

...Я хотіла б, щоб ти принаймні спробував заспокоїти, кого зможеш. Щоб не додавав їм горя своїм блідим виглядом - краще б про мене щось смішне згадав. Бо, чорт, ми щодня й цілодобово були разом - і здебільшого тільки вдвох. Кому ще знати, чим ми жили у тій паралельній реальності?

Думки про самогубство? Без коментарів. Повернення на позицію після поховання? Звісно, бо ти б не зміг просто на гражданці. Як і я не зможу.

І так далі....

Ще є питання, старе як світ. Чи я б це бачила все? Чи я була б десь поряд чи, направду, мені вже було б пофиг? І тоді - яка різниця?

І відповідь теж проста.

Може, ти і не в мене за спиною зараз. Може, ти не знаєш, що я роблю. Може, тебе немає зовсім.
Але це зовсім як і за життя. Те, що ти ніколи-ніколи-ніколи не взнав би про якісь неприємні тобі мої вчинки, не давало мені жодного права на них. Не дає жодного права на них. І не дасть.

Т.КАМРАД

Метки: война, любовь
Loading...
Loading...