Іспанське кохання

Катерина Маргітіч та Ігор Філіппов (позивний Іспанець – авт.) познайомилися в лікарні Мечнікова, куди Ігор приїхав провідати свого побратима.

1

- Я в Мечнікова була волонтером, - розповідає Катерина. - Ми з дівчатами розносили ліки, одяг, виносили судна, мили, поїли, готували їжу, прибирали, розважали або просто сиділи поруч з бійцями і мовчали, аби вони не відчували себе самотніми. Ми приходили, коли могли і не могли, в обідню перерву залітали, заносили вкусняшки, після роботи, на вихідних. Ця лікарня стала для нас другою домівкою. Я тоді майже перестала бачитись з друзями, не вистачало часу і бажання. В такі моменти пріоритети змінюються. Так і жили: поспати у себе вдома - на роботу - в лікарню - поспати удома. Весною 2015 року привозили багато поранених із Пісок: ПС, 93 бригада і ОУН. Я тоді вперше про такий батальйон дізналась. Вони на місці не сиділи, бойові такі були. Тоді хлопців дуже покорьожених привозили.
На той час село Піски було чи не найгарячішою точкою на Сході. А позиція «Точка 18» – найпекельнішим місцем фронту. («Точка 18» весь час заходилась перед перехресним вогнем з Жабуньків, блокпосту, укріпленого району та «Вольво-центру», що в передмісті Донецька, та позицій терористів біля заводу хімічних виробів – так званого «Трикутника». – авт.)
- Пам’ятаю, як в квітні привезли друга Одесу, - продовжує розповідати Катерина. - Потім Сашка Бендера, 93 бригада (він з Дніпра, до речі), поламаний весь, худющий, блідий, забинтований, в апаратах Елізарова. В хлопців тоді влучила міна: Тойота й Слід загинули на місці, а Бендера врятували. Пізніше Сашко мені говорив, якби не кваліфікована допомога Іспанця, то і він би загинув.
Іспанець приїхав в Мечнікова до побратимів
- Я хлопцям обід принесла, - згадує Катерина, - а тут він. Ми розговорились, обмінялись телефонами. Я спочатку подумала: мабуть, волонтер якийсь, бо без камуфляжу, але загорілий, веселий, рішучий, гучномовний - типовий портрет фронтового волонтера. Аж потім мені Одеса розповів: це той самий скажений Іспанець, що сєпарам життя не давав і врятував кілька десятків бійців. Він, крім того що командир, ще й парамедиком на позиції був. Іспанець дзвонив мені кілька разів, питав, як здоров’я у хлопців. І все. На особисті теми не спілкувалися, не до того було. Але мені дуже хотілося його ще раз побачити.
Потім компанія, де працювала Катерина, запропонувала їй нову посаду. І вона на декілька місяців поїхала до Києва навчатися.
- Тоді ми якось загубилися. Аж за місяць Іспанець таки зателефонував мені, сказав, що через когось там знайшов мій другий номер. І все... Ми кожного дня спілкувались по 2-3 години. Про все на світі: про літературу, книжки, музику, про життя, дитинство, про війну. Я тоді всіх його побратимів з позиції знала: позивні, фотки, їх історії. Стаф, Іван, Оса, Казанова, Карай, Нік, Сторож, Лімон, Слід, Слідопит, Калина, Степанівна, Лєший, Кот, Чорна, Москаль... Декого з них вже немає в живих... Кожна наша розмова проходила під «акомпанемент» вибухів та стрільби. З часом я навчилася (у слухавку) відрізняти, коли палять сєпари, а коли наші. Була навіть, така історія на день народження мого батька. Я зателефонувала Іспанцю, як завжди, спитати, як справи. Він каже: а в нас тиша, пташки співають, все добре. І в ту ж мить у слухавці вибух і матюки. Я аж присіла з переляку. Але, якщо матюкається, значить живий. Виявилось, що вже 2 години по наших позиціях працювала російська арта, танки і міномети. Я своїм дзвінком потрапила у 5-хвилинне затишшя… пташки співають… Я знаю, що фраза «ми з хлопцями пішли погуляти» означає піти в розвідку. Я знаю, що запах чоловіка, який вийшов з війни, неможливо забути: пилюка, піт, резина, метал, солярка, бензин... Я його ні з чим не сплутаю. Кожного ранку мені приходила смска: «Доброго ранку, кохана. Все в порядку. Гарного дня». І тільки після цього я могла спокійно йти на роботу.
Катерина та Іспанець зустрічались у Дніпрі. Вона приїздила з Києва до Красіка на вихідні. (Красноармійськ, а нині Покровськ. Тоді всі називали його Красік – авт.)
- Інтерсіті став моїм найкращим зв’язним. Це були 2 місяці безкінечних розмов, потягів, зустрічей та прощань. В кінці серпня ми поїхали в Моршин на кілька днів відпочити, хотілось якогось морального і фізичного передиху. Після цього Іспанець лише на 2 дні поїхав у Піски зробити ротацію. Потім, 26 серпня, ми мали їхати на весілля до побратима. А 25 серпня я з Оленкою збиралася до Мечки привітати наших бійців з минулим Днем Незалежності. Але о 7 ранку вона подзвонила мені і сказала, що Іспанця везуть бортом, він важко поранений. Єдина думка в голові тоді була: якщо живий, то з іншим розберемось.
В лікарні вони «прожили» 3 місяці. Три кульових поранення безслідно не проходять: щока, плече, грудна клітина (куля між пластинами броніка пройшла збоку, вдарилась в ребро і розвернулась під серцем). Потім довгі місяці реабілітації: у Ігоря був перебитий ліктьовий нерв, ліва рука не працювала взагалі. А Ігор - лівша.
- Я шукала центри реабілітації, де справді допоможуть, а не водичкою напоять, - ділиться своїми переживаннями Катерина. - Нема таких в Україні. Точніше сказати, центри є, проте немає обладнання і фахівців з необхідними знаннями й досвідом. І це найстрашніше: коли ти розумієш, що можна вилікувати людину, але умови для цього відсутні. Не можна було гаяти часу, нерви така штука, що їх треба відновлювати і розробляти швидко. Тоді нам поляки дуже допомогли. Реабілітаційний центр «Добрий Брат» i волонтери зі Львова. А підказав про цю програму мій друг з 95 бригади.
Потім була ще одна операція в Мечнікова. Нейрохірург Кірпа вшив Іспанцю нейростимулятор в руку. Ще 40 швів на руці. А попереду - постійні фізичні навантаження й тренування. Це кропітка робота кожного дня на все життя. Загальними зусиллями на 70 % відновили функцію руки.
- Зараз ми разом, і ми щасливі. Багато труднощів виникало перед нами за ці 3 роки. І я знаю, це не кінець, бо війна триває, і ми ще не закінчили свою справу. Проте ми любимо сьогоднішній день і один одного. А отже, все складеться, і все буде. Ось така наша історія.

Людмила ШАМРАЙ

Метки: АТО, больница им. Мечникова, раненые бойцы
Loading...
Loading...