Никакой Штайнмайер не придумает за Украину, к какому миру мы стремимся

Останні тижні так звана "формула Штайнмайєра" була чи не основним "генератором" українських новин.

 

Політичні та суспільні позиції щодо врегулювання конфлікту на Донбасі артикулюються так, ніби ця формула – своєрідна "точка відліку" для подальших "зради" або "перемоги".

Насправді (і про це також сказано чимало) "формула Штайнмайєра" – лише інструмент, яким можна як вбити, так і вилікувати.

За яким саме сценарієм будуть розвиватися події, залежить виключно від нас.

 

Головний виклик полягає в тому, що ми маємо сформувати власне розуміння миру – і як певну візію, і як "дорожню карту". І з ним виходити на переговорні майданчики.

Подібна візія зміцнюватиме національну єдність, а значить, працюватиме проти тих, хто готовий використати поляризацію суспільства для послаблення держави.

Чому це важливо?

 

Дві виборчі кампанії, проведені поспіль, ще більше "наелектризували" суспільство. У політичній площині (знову!) були актуалізовані два протилежні дискурси – "продовження війни за будь-яку ціну" та "за мир за будь-яку ціну".

Ці два дискурси "підживлювалися" тим, що заперечували один одного, але практично не давали позитивного змісту.

 

Виявилося, що картина "миру через капітуляцію" промальована дуже добре. А ось з "миром через перемогу" все набагато складніше. Що це? Прапор України над Кремлем? Чи наш прапор на відновленому та контрольованому кордоні з Росією? А може, це прапор на десятиметровому мурі навколо окупованих територій?

 

Ствердна відповідь на одне з цих питань майже виключно залежить від власного досвіду, політичних вподобань, а також стереотипів та міфів, які поділяє "респондент".

 

Який "образ миру" обрати на шостому році війни – дуже чутливе питання. Але якщо його не проговорювати та не обговорювати, ризики внутрішньої дестабілізації всередині країни будуть тільки зростати.

Тому конкретні рішення щодо особливого статусу тимчасово окупованих територій та механізму проведення виборів, які змістовно ніяк не регламентовані "формулою Штайнмайєра", мають містити чіткі сигнали, адресовані як назовні, так і всередину.

Якщо зовсім коротко, йдеться про "червоні лінії", за які Україна не відступить у будь-якій ситуації. Адже отримати жорстко окреслене "поле неприпустимого" значить хоча б частково зняти напругу в суспільстві.

 

Мінський та Нормандський майданчики – це поле боротьби, де змагаються інтереси різних сторін. Інтерес України полягає у тому, щоб безпечно інтегрувати окуповані території. "Безпечно" – ключове слово, яке вказує на ті самі "червоні лінії".

 

Миру неможливо досягти за рахунок втрати частини суверенітету. Водночас ми не можемо відмовитися від власних громадян та "відрізати" власні території. Хоча б тому, що це не зупинить російську агресію, бо війна йде не за території.

В суспільстві це добре відчувають. Ані питання демілітаризації, ані питання виборів, ані питання безпеки, ані інші питання, які потребуватимуть ще з десяток інших "формул", досі не вирішені. Або про їх вирішення не повідомляють громадянам.

Порожнечу заповнює страх: якщо Україна домовиться "про мир" на неприйнятних умовах, це призведе до втрати великого на шляху повернення малого.

"Спроектувати мир" не вийде настільки ж швидко, наскільки нова парламентська більшість пише та приймає закони. Але активізувати цей процес цілком можливо.

 

По-перше, стратегічна комунікація з боку представників влади має стати більш проактивною. І давати чіткий сигнал: "Ми знаємо, що робимо", причому робимо, маючи власний порядок денний, а не вбудовуючись в чужий.

 

По-друге, задовільного результату не буде без широкомасштабного діалогу з суспільством. Тривалого та складного. Від заяв про відкритість варто переходити до справи.

 

Домовитися між собою про цілі та "ціну" їх досягнення – домашня робота, без виконання якої Україні буде дуже важко залишатися суб"єктом у міжнародних форматах.

Олег Саакян

политолог, соучредитель Национальной платформы "Диалог о мире и безопасной реинтеграции"

Українська правда