Майдан: сповідь хлопців по ту сторону барикад

Вчора мені хотілося плакати. Не через гордість за українців, що зібралися на Майдані, не через владу, що розрушує та продає державу, а через молодих парубків, що стоять на майдані по ту сторону барикад за металевою огорожею.

Вони не звірі, як дехто вважає. Вони не беркут, що б’є людей чи працівники міліції, що забирають у відділки просто так та ще й знущаються. Вони – наші родичі, друзі, знайомі, брати, яких забрали на службу минулої весни, а зараз як «адмінресурс» виставили «оберігати йолку».

Усі до кого я підходила з великою охотою розказували про свої переживання та ділилися враженнями. Я не почула жодного хамства чи різкої відмови.

«7 місяців одслужив… і не думав, що тут буду…»

Першим моїм співрозмовником був 20 річний хлопчина з Херсонщини. Спочатку я просто стояла впершись об металевий поручень за яким зразу ж стояла металева огорожа за якою молодий «боєць». Час від часу чула важке його дихання і не витримала. Обернулася аби спитатися чи часто їх підмінюють. Відповів, що буває по різному. Інколи 45 хв. стоять, інколи 2 або 3 години. Пройшло десь з 10 хв. Поки я наважилася і у мене була можливість задавати наступні запитання, оскільки неподалік, по заду хлопчини появилося, як він пізніше сказав «начальство».

Як тільки «начальство» пішло ми продовжили розмову.

- Вас хоч тепло оділи? – питаю.
- Та, так собі. Не дуже зручний одяг. Та ще й мокрий.

Я і не встигла задати наступне запитання як хлопчину понесло:

- 7 місяців одслужив… і не думав, що тут буду. Це не те чого хочу і на що сподівався. Ви думаєте я проти людей на майдані. Ні. Мене тут просто поставили і я не можу зараз нічого зробити. Я ще на службі.

Питаю як його батьки ставляться до того, що відбувається і до того, що він мусить тут стояти.

Боєць опускає очі, а тоді зі слізьми випалює:

- А, що батьки, переживають! Вони як і усі тут, хочуть аби краще жилося. Не хочуть аби я тут стояв, але розуміють. Мама кожного дня плаче і дзвонить у сльозах і каже, що вже не може дождатися коли я повернуся.

- А як до вас люди ставляться, ображають? – питаю.
- Та по різному буває, хтось плює, мало, що не в очі. Хтось словесно ображає, а хтось і сміттям кидається, європейці! А ось недавно, підійшла жінка і почала кричати на мене і питати, яка ж то у мене мама, що такого народила.

І тут я почула як боєць почав шморгати носом і сльози покотилися рясно.

Хлопчина, що стояв поруч з моїм співрозмовником додав поки той витирав сльози:
- Ми усі тут такі, мусимо терпіти, ми ж навіть не мєнти. Зігнали і пригрозили! Нам бардак теж надоїв. І на гражданських не піду якщо будуть заставлять. Просто стояти буду, але не хочу!

Чим саме пригрозили, хлопці сказати відмовилися.

«Дай Боже щоб у вас та ваших родних було все хорошо…»

З іншими трьома парубками я спілкувалася десь з годину часу. За цей час до нас підійшло з десяток майданівців з агресивними погрозами та не дуже приємними побажаннями.

Бойці ж у відповідь посміхалися і ввічливо відповідали, що не є проти народу.

Один з парубків у формі, нахилився до мене і запитав:

- А хочете відверто щось розкажу?

Я кивнула головою.

- Я контрактник, добу стою тут, а коли у мене вихідний виходжу сюди на майдан до людей і підтримую інтеграцію. Не можу дивитися як мої батьки лікарі місяцями без зарплати сидять, як друзі та родичі по закордонах їздять аби хоч якихось грошей заробити.

Питаюся у них чи не важко їм морально.

- Важко, дуже важко. Намагаємося до серця близько не брати і просто посміхатися. Спочатку, очі опускали, і якщо відверто, плакати хотілося. А зараз намагаємося один одного підтримувати і сподіваємося, що ситуація у якій ми зараз, зміниться. Хочемо бути по той бік цієї огорожі!

- Було дуже приємно, коли дівчата нам чай, печиво та квіти носили. Взяти ми нічого не можемо, казали, що ситі, - поділився хлопчина з Одещини.

- Батьки нас по 5 каналі бачили. Дзвонили і казали, що дуже переживають. Тато хоче їхати сюди, до людей на майдан. А я не знаю як себе поводити, що робити. Хоч і батько розуміє мою ситуацію, а в очі дивитися буде стидно, - сказав та опустив очі.

Певно аби змінити тему, один із трійці каже:

- А ще підходять і чемні люди. Цікавляться чи не померзли. Закликають приєднатися. Агресії ноль. Це дуже приємно, настрій піднімається. Бо просто стояти мовчки важко, а так інколи, поки «начальство» не бачить спілкуємося з людьми.

Ще декілька хвилини я постояла, поговорили і вже збиралася йти як один з парубків каже:

- Дай Боже щоб у вас та ваших родних було все хорошо… і щоб в стране все було хорошо!

Я ж їм бажаю терпіння і щоб скоро підмінили, бо бідолахи вже третю годину нерухомо стоять. А ще бажаю аби у них була можливість бути зі своїм народом по одну сторону барикад.

Ольга Харбовська

Loading...
Loading...