Хто ми: виклики українській ідентичності в добу Зеленського

Новорічне привітання Зеленського присвячене єдності, натомість викликало черговий шквал протистояння. По своїй суті тактичне політтехнологічне привітання перезапустило дискусію з питання, на яке вже ось майже 30 років суспільство не може знайти відповідь. І це питання: хто ми?

 

Плюси і мінуси привітання

З режисерської точки зору привітання було бездоганним. Емоція була суттю виступу Президента і всіх інших. Це та ж сама емоція, яка дозволила Зеленському виграти президентські і парламентські вибори. Однак, якщо під час виборів цю емоцію супроводжувала ненависть до старих еліт, то у випадку привітання — емоція залишилася сам на сам з суспільством, і відправила його в серйозні роздуми про те, що з озвученого відповідає йому, а що ні. Хоча ціль привітання була зменшити протистояння в суспільстві, і озвучені тези на 90% співпадають з ідеологією виборця Зеленського ( окрім тих хто голосував за нього проти інших), по-факту озвучені тези показали ряд проблем.

 

Теза “сила в єдності” не просто не нова, на фоні останніх років вона вже заїжджена. Ще з 2014 року “єдина країна” була невдалою спробою перебити сепаратні тенденції східних регіонів. Ця теза не спрацювала з дуже простої причини: більшість громадян не розуміють в чому цінність єдності? Що взагалі значить “єдність”? Тут Президент Зеленський зробив спробу вийти на іншу тезу про політичну націю. Суть “єдності” в українському паспорті. Але проблема цієї тези в тому, що сьогодні український паспорт не має цінності. Ні, Портніков не правий, коли каже, що паспорт — це картонка. Паспорт — це приналежність, це юрисдикція, це захист, це права і обов’язки, зрештою — це відповідальність. Нажаль, все це в Україні сьогодні відсутнє, а тому обезцінює наш паспорт, таким чином, не даючи йому бути об’єднавчим. Американський чи ізраїльський паспорти — Портніков мабуть би не обізвав картонкою.

 

В привітанні не було нових ідеологічних конструктів, не було нової відповіді на питання “хто ми”.

 

Хибна дихотомія

Валерій Пекар пише, що відповідь на питання “хто ми” в Україні потрапляє в площину двох естетик (дивний термін): національна або радянська. Ця дихотомія не просто хибна, а шкідлива. Саме заганяння у цей вибір впродовж майже 30 років Незалежності і перетворило нас в те болото, яким ми і є сьогодні. Справа в тому, що вибір між національним і радянським — це вибір між неспроможним і мертвим.

 

Український національний проект, в тому вигляді, як його подають націоналісти — це система призначена для виживання в умовах окупації. Зрештою, саме в таких умовах вона і була сформована. Це криївка, шмайсер, підпілля, боротьба, спротив, протест тощо. Ця система неспроможна керувати державою, створювати нові інституції, розвивати економіку, і дати нове місце України в світі. Насправді, це навіть не система, а антисистема. Суть українського національного проекту в тому, щоб бути проти радянсько-російського проекту. Все. Якщо б раптом завтра не стало Росії, то національний проект втратить смисл свого існування. За всі роки Незалежності прихід до влади представників цього проекту демонстрував нездатність ефективного державного будівництва.

 

Радянський проект є мертвим про своїй суті. Представники цього проекту відтворюють старі ідеологічні радянські конструкти та системи управління, які на руїнах Радянського Союзу показують деяку ефективність. Фактично, це ідеологія проїдання радянської спадщини, яка безперспективна по своїй суті. Екс-регіонали, великий східний бізнес — все це розкрадачі радянських руїн. Саме тому будь-який прихід до влади представників цієї системи перетворюється на корупційне розкрадання.

 

Феномен Зеленського в тому, що він опинився позамежами цієї хибної дихотомії. Будучи сформованим в умовах і середовищі радянсько-російського культурного проекту — він усвідомлено вибрав бути патріотом України. Водночас, він не може прийняти незрозумілий і недоступний йому національний проект. А тому у нього є тільки один вибір — творити новий модернізаційний проект України і її ідентичності.

 

Ідентичність в добу Зеленського

Фактично, спроба дати відповідь на питання “хто ми” в правління Зеленського є відповіддю на питання, що саме він буде будувати. Єдина критика привітання з Новим роком, з якою я погоджуюсь, це те, що асфальтована і освітлена дорога не може бути проектом і відповіддю на питання про ідентичність. Рівень добробуту є похідним від відповіді про нашу ідентичність, а не навпаки. Політика тактичних кроків без стратегії — риє стратегічну яму. Відремонтована вулиця не створює відчуття спільності, не відміняє протистояння щодо назви, щодо пам’ятників.

 

Ідентичність, яку має будувати Зеленський, це кредова ідентичність. За Фукуямою, кредова (від кредо, слоган) ідентичність збудована на спільних інклюзивних цінностях і поглядах. Це означає, що проект Зеленського має бути не проти “національного” чи “радянського”, а взагалі в іншій площині. Це проект заснований не на базових ідентичностях, як етнічна, расова, гендерна тощо. Він більше схожий на корпоративний. Наприклад, Даймонд визначає ідентичність чилійців як “Ми чилійці відрізняємося від інших латиноамериканських країн: ми знаємо як урядувати”.

 

Джерелом такої ідентичності є сам Зеленський. Він людина, яка виросла в радянському російськомовному, в жорстких бандитських і корупційних умовах. Проте, він зміг збудувати найбільший розважальний бізнес в Східній Європі, силою свого таланту і волі, без жодної корупції чи зв’язків. При чому це не бізнес — копальня чи металургія, це бізнес, який презентує нову економіку. Він приклад успішної самореалізації, від якої виграла вся країна і суспільство. І мова тут не про податки, а про те, що продукт Кварталу виграв інформаційну війну в масового розважального російського контенту, і таким чином, захистив наш інформаційний простір від різних російських камеді клаб і тупих фільмів.

 

Тому ідентичність в добу Зеленського могла б звучати так “українці — це передова інноваційна нація, де найбільше цінують таланти та підтримують стартапи, яка стала регіональним лідером нової економіки”. І новорічне привітання мало б поставити за мету досягнути саме цього. А вже така нація точно має заасфальтовані дороги і гідні пенсії. Тоді ж зрозуміло, і для чого потрібна єдність — без неї не можливо цього досягнути.

 

Пастка Скоропадського

Я бачу тільки одну велику пастку для Зеленського в побудові нової інклюзивної ідентичності — це пастка Скоропадського. Парадокс, але російськомовний гетьман, який виріс в царському-російськомовному середовищі, зробив для української держави в рази більше чим Грушевський, Петлюра і Винниченко — всі разом. Ми ще й по сьогодні маємо засновану ним Академію наук (хоча це вже скоріше мінус), а багато інститутів закладених ним відновлювались після 91-го. Він міг стати тим, хто за прикладом Маннергейма, створив би ефективну українську державу. Однак, в якийсь момент цінність бути у владі стала важливішою для нього, за цінність бути з тими, кого власне він і представляв — українців. Цінність влади самої по собі і є найбільшою загрозою для розбудови нової сучасної української ідентичності. Бажання втриматись в один момент може переважити бажання йти на складні кроки та рішення, так необхідні для модернізації.

 

У мене сьогодні ще достатньо підстав вважати, що Зеленський уникне цієї пастки. І можливо йому вдасться те, що не зміг зробити Скоропадський.

ВІКТОР АНДРУСІВ, УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ МАЙБУТНЬОГО, "ХВИЛЯ"