Аналізи, наркотики, вибори і держслужба

Шкрум

Альона Шкрум Народний депутат України, голова підкомітету з реформи держслужби

Не дивлячись на весь фарс та ідіотизм ситуації останніх тижнів щодо перманентних здач аналізів кандидатами у президенти, все ж таки у нашому суспільстві чи не вперше піднялися цілі пласти цікавих дискусійних питань, які у світі тривають останні 50 років:

• обов'язковий медичний огляд найвищих керівників держави,

• право суспільства знати про проблеми зі здоров'ям чи наркотиками своїх президентів, та

• як забезпечити так званий "вибірковий тест на наркотичну залежність" для керівників держави і, можливо, загалом державних службовців.

 

США та інші країни подібні дискусії ведуть не один десяток років.

Ще починаючи з часів Рейгана, усі працівники Білого Дому періодично мають проходити так зване тестування на наркотики. Але от президент в США не підлягає таким тестуванням, бо банально не існує мандату жодного органу для таких аналізів для діючого президента. Те ж саме стосується членів Конгресу і суддів Верховного Суду. Аргумент такий: Якщо цієї вимоги немає у Конституції, це не є вимогою для роботи.

При цьому, Трамп добровільно здає усі медичні аналізи і навіть публікує вибірково їх результати, за якими можна прослідкувати, наприклад, за набранням ваги президентом із року в рік.

 

Дійсно, правових вимог ні для медичного огляду, ні щодо наркотичної залежності в США немає. Більше того, як і в Україні, є норма щодо захисту приватності та медичної історії кожної людини, але от аргумент для повного розкриття медичної інформації президента чи кандидата у президента – має не юридичну, а політичну природу.

 

США в своїй історії бачили декілька президентів, які приховували серйозні масштаби своїх недуг і свою медичну історію чи алкогольну залежність.

Найяскравішим прикладом є президент Франклін Д. Рузвельт, який страждав від серйозної серцевої недостатності, гіпертонії, гострого бронхіту і легеневої хвороби під час роботи на своєму четвертому терміні в 1944 р. Суспільство дізналося про це лише коли він помер незабаром після обрання.

Інший випадок стосувався президента Вудро Вілсона, який переніс важкий інсульт у 1919 році, перебуваючи на посаді, і лише найближча група його радників, включаючи його дружину і сімейного лікаря, знали про ступінь його хвороби.

 

То чи можна вимагати від президентів чи кандидатів розкриття медичної хвороби і повних аналізів?

 Чи має суспільство право знати про хвороби чи залежності президентів у найважчі історичні часи для країни?

 

Європейська конвенція з прав людини гарантує кожному право на приватність, окрім як "в інтересах національної безпеки, громадської безпеки або економічного добробуту країни, для запобігання безладдям і злочинам, для захисту здоров'я і моралі, або для захисту прав і свобод інших".

Тобто, якщо це питання національної чи громадської безпеки, то і державні службовці, і політики можуть бути поставлені перед вимогою обов'язкових аналізів на наркозалежність.

 

В Європейському суді були закриті без розгляду дві справи на цю тему: у справі Ms Wretlund проти Швеції щодо вимоги обов'язкового тесту на наркозалежність для прибиральниці на атомній електростанції у Швеції та у справі Madsen проти Данії щодо працівника паромної компанії, яких змушували пройти тест на наркотики. ЄСПЛ справи закрив і не захистив працівників проти такої вимоги.

З країн ЄС лише Фінляндія, Ірландія та Норвегія мають чітке законодавство, яке конкретно стосується питання тестування на наркотики на робочому місці і для службовців.

 

Тим не менш, в дуже багатьох країнах існують різноманітні законодавчі акти з цього питання, наприклад, у Франції підзаконний акт Міністерства транспорту від 30 липня 2003 року передбачає проведення медичного обстеження лікарем-професіоналом з метою виявлення психоактивних речовин абсолютно всіх працівників національної залізниці.

Багато урядових установ США, Великобританії, Франції та більшості країн ЄС вимагають тестування на наркотики перед працевлаштуванням на роботу на державній службі, включаючи будівництво та обслуговування доріг, роботу в усіх правоохоронних органах та соціальних службах.

Державні службовці не можуть виконувати жодні свої робочі обов'язки, доки роботодавець не отримає підтвердження, що особа пройшла текст на наркотики.

При цьому, кандидат на посаду державної служби, який відмовляється пройти тест на наркотики, не має права на роботу в уряді і може бути позбавлений можливості повторного тестування пізніше.

 

У Мічигані (США), наприклад, позитивний тест на наркотики або відмова від такого обов'язкового тестування для державних службовців призводить до дискваліфікації кандидата на державну службу протягом наступних трьох років.

У Британії працівників державних установ не можна примусити пройти тест на наркотики, але якщо вони відмовляються, то на них може бути накладений великий штраф і дисциплінарне стягнення.

Деякі державні органи, включаючи, наприклад, міністерство оборони США, використовують випадкове або періодичне тестування на наркотики для всіх працівників. Відмовитись від нього – не можна.

При такому випадковому тестуванні всі працівники мають рівні шанси бути обраними для тестування. Роботодавець розміщує ідентифікаційну інформацію для всіх працівників у пул, а потім комп'ютер вимирає випадкові імена тих, хто має пройти тест на наркотики.

 

Зрозуміло, що в українському Парламенті не всі б пройшли такий тест) а було б дуже непогано його мати.

Думаю, саме ця дискусія в Україні мала б вилитися не лише у жарти в соцмережах та мільйони суперових мемів, а і в традицію, і навіть зміни до законодавства щодо обов'язкових тестів на наркотичну залежність як мінімум для кандидатів у Президенти.

 Ми маємо право знати.

 

І так, як говорить Конвенція з прав людини, це питання дійсно може бути питанням захисту національної безпеки, громадської безпеки або економічного добробуту нашої країни.

Хоча, головне питання, звісно, не в аналізах, а саме у рівні добробуту в країні і результаті за 5 років.