Служба безпеки України: барани на чолі армії левів

бараны

Жахлива за своєю безрезультатністю та жертвами серед правоохоронців Антитерористична операція на Сході України, як і події в Одесі, змушують громадськість задуматися над змістом діяльності із забезпечення національної безпеки України. Безпорадність та очевидна неефективність керівництва наших силовиків, яких влучно стали називати «слабовиками», вимагає термінових дій для зміни ситуації. Чому нічого не виходить у правоохоронців, і насамперед СБУ? Чому досі не зроблено жодного кроку зі здійснення тих реформ, яких вимагав Майдан? Що складного?

На рубежі 80-90-х рр. країни Східної та Центральної Європи, що звільнилися від радянського ярма, обрали шлях люстрації правоохоронних та силових органів. Сьогодні видно, що вчинили вони правильно – спецслужби нового зразка блискуче справляються із обов’язком охорони національних інтересів та безпеки своїх держав. Таким шляхом пішли поляки, литовці, латиші, естонці, чехи і не шкодують.

У 2005 грузини просто розігнали корумповані поліцію, спецслужби та керівництво збройних сил від заплилих жиром полковників і генералів. За короткий час десятки тисяч офіцерів примусово відправили або у відставку, або на пенсію, або до тюрми – хто на що заслужив. Після чого створили силові структури наново, із чистого листа. Новим людям, які раніше не мали нічого спільного із силовими органами, дали можливість служити своїй вітчизні і службу почали оплачувати настільки пристойно, щоб офіцер не шукав приробітку на стороні. Відповідно й почали вимагати, щоб офіцер служив не за страх, а за совість; щоб інтереси вітчизни і справи були для нього понад усе. За декілька років ситуація змінилася настільки, що рівень довіри до грузинських поліції, армії та органів безпеки злетів до захмарних для України семидесяти і більше відсотків.

В реформі силових органів грузинам допомагали як матеріально, так і порадами, американці. Причому допомагали не так, як російська ФСБ Януковичу, – розставляючи повсюдно своїх агентів та «кротів», – а з користю для самої Грузії. Як наслідок, Грузія зуміла вистояти у серпні 2008 року, коли російські «визволителі» бомбардували міста і села цієї невеличкої держави, саме завдяки вчасній системній реформі силових органів. Тоді не доводилося чути, щоб грузинські спецназівці відмовлялися виконувати бойовий наказ. Грузинські прокурори не відпускали затриманих диверсантів, бо того «громада вимагала». Грузинська бронетехніка заправлялася не олігархами-патріотами, а із стратегічних запасів міністерства оборони. Місцеві відділення служби безпеки масово і дружньо не переходили на службу до ФСБ. І головне – чужі диверсанти не шастали із міста до міста немов на прогулянці, а своя п’ята колона тихенько сиділа за припічком і молилася, аби в компетентних органів не з’явилися до них незручні запитання.

А як була реформована українська спецслужба в умовах військового часу? Відповідь сумна: практично ніяк. Або точніше – навпаки у порівнянні з поляками та грузинами. Більш того, у Службу стали масово повертати «заслужених професіоналів» з досвідом роботи у КДБ СРСР. А цей кадебешний досвід роботи цікавий двома речами: по-перше, КДБ одна з небагатьох спецслужб сучасності, яка фактично злила державу, яку охороняла; а по-друге, тим запашним духом чекістського братства, яке підтримують ті, хто сьогодні служить в СБУ та ФСБ.

Не менш цікаво, що свої лампаси та звання «професіоналів» кадебістські кадри заслужили при Кучмі. Сьогодні результат їхнього «професіоналізму» більш, ніж промовистий. Те, що роблять з кінця лютого спочатку в Криму, а потім в Луганську, Донецьку, Слов’янську, Краматорську, Одесі та інших містах українські силовики, називають по-різному: від коректного «театр абсурду» до розпачливого «державна зрада». Щойно призначені керівники кримських та східноукраїнських управлінь СБУ дивним образом не помітили різкої концентрації диверсантів та сепаратистів, чомусь усунулися від впливу на ситуацію на територіях своєї відповідальності, і як результат без жодного опору просто здали ворогу свої приміщення разом з арсеналами зброї.

Генерал кучмівського розливу Віталій Циганок повертається з пенсії у Службу, очолює АТЦ і проводить видатну за ідіотизмом оперативного задуму та трагічністю наслідків антитерористичну операцію, внаслідок якої загинули двоє та ще двоє важко поранених українських офіцера при нульових втратах терористів. Відповідальність «професіонала» така ж нульова: він під фанфари вертається на посаду заступника голови СБУ. Іншого 65-річного пенсіонера генерала Василя Крутова призначили командувати антитерористичною операцією на Сході і скоро стає відомо (що характерно, завдяки журналістам, а не керівництву СБУ), що ряд високопоставлених офіцерів спецпідрозділу «Альфа» просто відмовляються виконувати наказ. Сама АТО стає сумішшю бутафорії, яка тут же нещадно висміюється у соцмережах простими мешканцями Донбасу, та кричуще неефективних дій її учасників.

Прес-конференції Василя Крутова та Марини Остапенко потихеньку стають хітами, оскільки практично всі їх заяви про «контроль та успіхи» максимум протягом доби спростовуються самим життям. Відсторонений із скандалом від посади під тиском громадськості Буковини за віддану службу Медведчуку, Януковичу та Фірташу начальник СБУ в Чернівецькій області Юрій Кіцул уже за день займає посаду начальника Головної інспекції СБУ. І це явно лише вершина айсбергу.

Наслідок: сьогодні бачимо, що міліцейські начальники мало не за руку заводять сепаратистів до адміністративних приміщень, хоча в часи Євромайдану гучно віддавали підлеглим команди стояти на морозі «до кінця», щоб, борони Боже, ніхто на Банкову не прорвався. Рядові міліціонери, які в часи Євромайдану за двійко шин у багажнику тягнули до відділку, не тільки не затримують, але й щитами прикривають кримінальний елемент, який відстрілює мирних людей в центрі Одеси.

Прокурори, які в часи Євромайдану пачками оформляли сумнівні справи про участь у масових заворушеннях, зараз не тямлять як відкрити кримінальні провадження проти сепаратистів чи не можуть побачити у діях нерадивого міліцейського начальства ознак злочину.

«Бойові генерали» міністерства оборони, які дуже ефектно брязкають нагородами на парадах та вражають ними дівчат у саунах приміських котеджів, неспроможні провести злагодженої евакуації військ із окупованого ворогом Криму. Більш того вони чи то бояться, чи то не вміють віддати хоч-якийсь чіткий письмовий наказ заблокованим частинам. Чомусь відразу згадується, що теперішній міністр оборони ще три місяці тому встиг побувати у російському полоні в Криму.

Податківці, котрі в часи Євромайдану демонстрували віртуозну роботу із платниками єдиного податку, чим забезпечували податкові збори на півроку наперед, не можуть вирахувати конвертаційні центри, підставні фірми та банківські канали фінансування сепаратистів.

І, звісно, вершина майстерності – понад тисячу кадрових офіцерів СБУ в Криму незбагненним чином «прогледіли» початок спецоперації із «повернення Криму», яка, як потім виявилося із нагородної медалі, розпочалася 20 лютого. Цікаво, а скільки вчорашніх офіцерів української спецслужби на півострові було нагороджено цією медаллю російського Міноборони за вчасний спалах короткозорості? А скільки ще із дійсних офіцерів мають повне право отримати назване або подібні йому брязкальця за заслуги перед Російською Федерацією? Певне немало, інакше сепаратисти по містах Сходу зараз не бігали б, українські альфівці в полон не потрапили б, понад сорок людей в Одесі не загинуло б.

Виникає кілька простих запитань. Перше, а чому все так нескладно виходить в українських силовиків, і насамперед в СБУ? Друге, а що заважає їм ефективно служити Батьківщині, невже те саме погане відчуття такту, яке властиве невправним танцюристам? Третє, а як же ж можна вирішити цю сумну ситуацію так, щоб Вітчизна не постраждала?

Відповіді такі ж прості та очевидні. Втрачено цінність професіоналізму, справжнього, не надутого посадами, знайомствами чи кумівством. Сьогодні в Службі налічується чимало «мухоморів» – начальників управлінь, підрозділів чи їх заступників в чині не нижчому за полковника із вислугою більше 20, а то і 30 років. Ці організми із класу вищих сумчастих грибів до лав спецслужби потрапили, коли на всіх урочистостях ще гімн СРСР виконували, та давали присягу радянській імперії, мали б по-чесному піти на початку 90-х років. Але застрягли, часто зі своєї волі або ще частіше з волі своїх покровителів, бо займані ними місця принципово важливі й передавати їх комусь зась. А в Москві пам’ятають, чого вартує армія левів під керівництвом баранів. Ці «мухомори» перетворилися на тромби у кровоносній кадровій системі. Чимало толкових офіцерів на таку кадрову політику реагували рапортами про відставку та зміною місця роботи, а на їх місця «мухомори» вже встановили чіткі такси у твердій валюті. І пішло, поїхало. Розрахунок Кремля на депрофесіоналізацію спочатку вищої, а потім середньої та нижчої ланок виправдався. Служба як живий організм: спершу відмовляє мозок, потім серце, а потім вже й кінцівки. А цими кінцівками якраз нинішніх сепаратистів треба відловлювати.

Друге. До цих пір кожна політична команда, котра доривалася до управління державою, розглядала силовиків, а особливо СБУ, як інструмент перехоплення чужого бізнесу, залякування опонентів, зведення рахунків із ворогами. Ті ж поступово звикли до такої ролі, забули про службу суспільству і заходилися заробляти грубі гроші. Причому виключення тут немає – від міліції до СБУ – когось іржа корупції роз’їла більше, когось – менше, і зовсім мало лишилося тих, хто зумів вберегти себе від цієї зарази.

Крім цього, очевидно, що колишній кадебіст Путін не спав і саджав через підконтрольних голів СБУ на ключові посади «перевірених і надійних». Особливо семимильними кроками рухалася робота із розвалу системи національної безпеки, а особливо армії та СБУ, у 2010-2014 роках. Тоді Віктору Федоровичу під соусом «забезпечення виборів 2015» подали ідею тотального перепідпорядкування силового блоку. Насправді ж, реальну владу та реальні справи робили за нього міністр Павло Лєбєдєв у Збройних силах (який у 1991 році, будучи офіцером у Чернівецькому гарнізоні, відмовлявся присягати на вірність Україні), Олександр Якименко в СБУ (який гордо і відкрито носив на лацкані свого мундира відомчу відзнаку ФСБ) та Григорій Ілляшов у Службі зовнішньої розвідки (чоловік тодішнього міністра юстиції Олени Лукаш, з 1992 року агент глибокого залягання ФСБ).

Відповідь на третє запитання: систему національної безпеки можна побудувати так, аби вона приносила користь Україні, а не зиск сусідній державі чи бариші нашим прогнилим елітам. Як? Повністю перезапустити систему так, як це зробили поляки, прибалтійці чи грузини.

В Україні ідея декадебізації силових структур та супутньої їй люстрації на початку 90-х теж звучала, щоправда не настільки голосно й ефективно як у сусідів. Набагато гучніше лунали сполохані голоси на захист силовиків «радянської закваски». Старі гебісти та співчуваючі «плачем Ярославни» голосили, що не можна «гнати професіоналів та знекровлювати важливі державні органи», що «без надійної опори на старих і перевірених кадрів українська державність загине». До чого це призвело, ми бачимо.

Потім будуть і об’єктивні розслідування та публічні суди над співробітниками СБУ, які свідомо чи несвідомо працювали на ворога або використовували службове становище в цілях особистого збагачення (рейдерські захоплення, кришування контрабанди, контроль наркотрафіку, розпилювання бюджетних коштів через фірми родичів і т.п.) Потім буде посилення цивільної складової кадрового складу за рахунок залучення сторонніх експертів до консультаційних питань. Потім обговоримо збільшення фінансового та матеріального забезпечення працівників служби. Потім.

Уже немає часу доробляти розлогі концепції реформування СБУ та правоохоронної системи: країна буквально палає. У тому числі, через те, що багато «пожежників», у ролі яких виступають працівники спецслужби, або самі бігають із російськими сірниками або за звичкою збивають капусту з бізнесу. Ентузіазм небагатьох порядних патріотів-професіоналів тоне у рутині старої бюрократії.

Зараз є рішення невідкладні. Безумовно, першим з них, життєво важливим, кроком є негайне, протягом одного дня, звільнення з СБУ всіх, хто хоч один день служив в КДБ СРСР. Немає часу з’ясовувати, хто з них працює на Лубянку, а хто просто надута «легенда». Перш ніж влаштовувати зачистки у зоні АТО, необхідно від сепаратистів та кадебістів зачистити спецслужбу. Може, тоді головними борцями із загрозами національній безпеці будуть не журналісти та футбольні фани, а ті, хто отримує за це від 5 до 15 тисяч гривень, які державі сьогодні знайти дуже непросто.

Відомий з біології приклад. Хробаку дають можливість обрати один з двох шляхів, щоби просунутися вперед. Коли він обирає один, його б’ють струмом. Він обирає його ж повторно – б’ють струмом. 359 разів це повторюється і лише на 360-й він лізе іншим вірним шляхом.

Запитання до голови СБУ: скільки ще населених пунктів в Україні мають відійти під контроль терористів, перш ніж він зробить прості висновки? Кадебісти – геть, номенклатура Януковича – геть. І негайно. Сьогодні, а краще вчора. Можливо, у нас залишилося лише кілька днів.

Игорь Гаврада

Метки: АТО, война
Loading...
Loading...