Санітар Володимир Донос про Іловайський котел.

Точні втрати найкровопролитнішої битви за Донбас – "Іловайський котел" – до цього часу невідомі. У пресі називають від кількох сотень до більше тисячі полеглих українських бійців. Що насправді сталося з добровольчими військовими і кадровими офіцерами Збройних сил, покаже час і слідство.

Ті, хто вижив у трагедії, розказують, що насправді значна кількість втрат наших силовиків відбувалася не в "зеленому коридорі", який пообіцяв Путін, – а через відсутність медикаментів у санітарів, халатність командування, несправну техніку.

Поранених і полонених бійців шукали їх дружини через СБУ, Центр звільнення полонених генерала Рубана, знайомих у частинах і просто небайдужих у самому Донецьку.

*   *   *

4Солдат-санітар 42-го батальйону територіальної бригади Володимир Донос, який пройшов Іловайськ, не любить двох речей: коли його називають "укропом" і коли до нього звертаються "Герой".

"Який там герой?! Простий санітар, навіть до Іловайська не доїхав. Коли все вщухне, ми з хлопцями хочемо зібратися та передати привіт нашим депутатам і владі, що людей на м'ясо послали. Але хай війна пройде, бо на два фронти воювати зараз тяжко", – каже Володя.

Історія добровольця з Гадяча нагадує сюжет оповідання Джека Лондона "Жага до життя". Тільки події були перенесені із канадійської тундри під Іловайськ, де від російських обстрілів полягли сотні українських солдат.

Вові практично відірвало стопу, коли його 42-й батальйон територіальної оборони їхав допомагати своїм. Чотири доби учитель фізкультури з Гадяча пролежав у лісопосадці серед трупів товаришів. Сам робив собі перев'язки, їв мурашок, дощових черв'яків і мух. Збирав дощову воду у каску.

У цивільному житті він був вчителем фізкультури в одній зі шкіл Гадяча. У незнайомому лісі під Іловайськом 42-річний чоловік п'ять діб прощався із життям. Про всяк випадок намалював маркером своє ім'я на руці, а в блокноті писав замітки і думки, щоб не зійти з розуму від больового шоку. Блокнот мала прочитати дружина Вови після його смерті. Але його знайшли місцеві і відвезли у Старобешеве.

На цьому страждання бійця не скінчились. Його забрали ДНРівці і відвезли у Донецьк. Там бійця не хотіли приймати у жодній лікарні, мотивуючи тим, що "він "укроп", який убиває мирне місцеве населення…"

Володимир Донос був одним із довгого списку полонених ДНР., опублікованого 12 вересня.

Із полону Володю звільняли друзі, родина і генерал Рубан. Доброволець війни на Донбасі уже в безпеці у Києві.

У лікарняній палаті зустріла гарного чоловіка з ампутованою ногою вище коліна. У палаті дружина Ярослава, мама…

Біля ліжка шльопанці, кросівки – усі по одному, ліві. І милиці. Володя старається виходити на вулицю на короткі прогулянки.

У Лариси Григорівни троє дітей, вона фельдшер: "Він у нас Михайлович – і на Михайлове чудо 19 вересня у нас сталося свято. Зателефонувала невістка і каже "Вітаю, Вовка знайшовся"…Його з полону відпустили".

Каже, що коли син Вова ішов на війну, вона сама сходила у військкомат і попросила її теж взяти у якості санітарки, але відмовили за віком.

Дружина і мама солдата тактовно виходять…

У Володі тихий, але дуже приємний голос. Каже, що багато чого не хоче розказувати при рідних.

"Я добровольцем пішов. Тільки дружина думає, що мене мобілізували. А мені ж 42 роки, викликали до військкомату, сказали, що можу відмовитися, бо за віком уже зняли... Просто я ж добровольцем записався ще в березні, а тут обстановка змінилася, але я не відмовився.

У мене вся родина медики, я дитинство провів у матері на роботі. Сам в університеті вивчав спорт медицину. Тому напросився у санітари, щоб принести якусь користь".

Добровольців відвезли на тренування на полігон в Кіровоградській області. Стріляти давати мало.

Лише завдяки тому, що серед добровольців було багато тих, хто закінчив військову службу і мав досвід Іраку, Югославії та Африки, батальйон швидко сформували і повідомили, що скоро відправлять на аеродром Краматорська.

Володя Донос каже, що серед добровольців було багато таких, хто пішов на фронт попри вмовляння дружин: "Була у нас ситуація. Приїхала прямо на полігон дружина одного нашого. І заявила: "Ти козел, від мене і дитини утік. Я подам на розлучення, як не вернешся назад!" Він мусив зібрати речі і повернутись додому. Але думаю, вони й так розбіжаться. Якщо жінка не розуміє чоловіка, ще й соромить його при всіх, у них нема майбутнього".

3На початку серпня 42-й батальйон поїхав охороняти аеродром Краматорська. Боїв там уже не було, переважно місцеві провокатори. Часто виникали комічні ситуації, коли вночі тепловізор фіксував засідку, а на ранок виявлялось, що бійці підстрелили диких кабанів. "Так у нас було печення на ранок", – жартує Вова.

Частину батальйону, людей п'ятдесят, відправили на Савур-Могилу уже після того, як звідти вивели наші війська. Висадили вночі серед чистого поля. Ніхто не знав, куди йди і чого. Вони зв'язались з командуванням по рації: "Що ж ви робите, людей відсилаєте на м'ясо? Кого там охоронять уже – терористів чи що?"

"Добре, що у них старшина був досвідчений вояка, який все життя служив у гарячих точках по всьому світу, то вони всі повернулися цілі", – розповідає боєць.

Володя міцно обіймає здорову ногу і переходить на критику керівництва АТО:

"Там таке твориться! Керує СБУ, міліція – немає єдиного центру прийняття рішень. Одна силова структура робить своє, не ставлячи до відома іншу, бо боїться, що зіллють інформацію, і кожен робить, що схоче. А Міноборони теж боїться, у свою чергу. Злагодженості нема ніякої – МВС не довіряє СБУ, а Міноборони побоюється їх обох. Були випадки, коли свої проти своїх воювали".

Ми в таку халепу попали, що капець…

27 серпня батальйон Володимира Доноса відправили на підмогу до Іловайська. Висадили з вертольотів, сформували колону, додали два БМП.

"Їхали на "Уралі", попереду і ззаду БМП, але перший БМП заглух ще в дорозі. Пробували ремонтували, десь близько години стояли. Поки лагодили, почався прицільний обстріл з мінометів... Треба було тікати, а комусь несправний БМП лишати не хотілось, то ми його підірвали. Катались потім півночі, таке враження, що нашим ворогам повідомляли, де ми знаходимось. Хоча телефони були вимкнені, а акумулятори витягнені.

Коли ми зробили коло і почали петляти, переслідування припинилось. Пізно ввечері ми заїхали у соняшникове поле і там стояли годин до чотирьох. А тоді мінометний обстріл відновився. У нас було двоє поранених, ні у кого не було аптечок. У одного осколок у лікті, а у другого перебите стегно і венозна кровотеча. Ще коли ми збирались у дорогу, я підійшов до нашого начмеда і сказав, що у нас нема ні сумки, нічого… Правдами і кривдами сам виміняв індивідуальних перев'язувальних пакетів – натикав їх собі у розгрузку замість патронів.

Оцими матеріалами і обмотав хлопців. Тому бійцю з ногою треба була шина, але її не було. Попросив інших виламали лампочку і накрив його плащ-палаткою", – згадує Володя про перших поранених під Іловайськом.

У санітара не було жодного знеболювального, то хлопці постійно кричали від болю.

"У одного з бійців був тюбик зі знеболювальним. Виміняв за день до цього у іншої групи в обмін на гранату. Ми вкололи тому хлопцю, у якого кості зі стегна стирчали", – зізнався санітар 42-го батальйону.

Бійцям повідомили, що машина з пораненими більше не поїде. Усіх перевантажили в інше авто. Всі, хто лишився, – сіли на останній БМП. Тільки заскочили, а колону почали обстрілювати з мінометів із засідки. Всі вискочили на відкриту ділянку і попали під відкритий вогонь з обох сторін.

"Я потім із нашими хлопцями спілкувався, вони казали, що ми в таку халепу попали, що капець… Машини віялом пішли в різні сторони, щоб хоч трохи врятуватись. Почали стріляти й самі в обидві сторони, коли бачили щось підозріле", – згадує перестрілку санітар, який пройшов Іловайськ.

БМП батальйону підстрелили артилерійською "зеніткою". Володя побачив пробитий люк і рюкзак командира, якого уже винесли – непритомного і пораненого. Всі, хто лишився, вилізли з машин і почали тікати, хто куди. Від вибуху він перестав відчувати ліву руку.

"І тут вони прицілилися... Хлопці біля мене стали вибухати, як мильні бульбашки.... Від одного лише очі лишились. Гаснули, як парафінові стрічки. Коли став оглядатися, навколо побачив голову, спочатку здивувався, чому без каски, а потім зрозумів, що голова без тіла, воскова, безкровна, тільки очі залишилися світло-зелені. Таке лице спокійне, і наче щось хоче запитати і дивився так на мене, наче щось хотів сказати…

Я побачив на собі купу людського м'яса. Думав, що мене теж вивернуло, але намацав бронежилет і зрозумів, що це чужа плоть. Я відчув, що у мене нога болить. Підняв ногу і перша думка – а де ж берць дівся, я ж його зашнуровував. Бачу стопа на шкірі звисає, а гомілки не побачив. Я наклав собі джгут і відчув, що і ліва рука погано працює", – розказує про жахи Іловайська Володя.

Пролунав ще один вибух, і санітар-доброволець перестав відчувати, що коїться навколо. Прийшов до тями, коли його уже стягували з підбитого БМП. Це інший боєць тягнув солдата Доноса в лісопосадку поруч. Володя розказав йому, як правильно забинтувати стопу.

"Попросив його перевернути мене на живіт, бо так більше шансів вижити, якщо я втрачу свідомість. Я знову відключився, прийшов до тями, а він сидить біля мене, згорнувшись калачиком. Я питаю: "Ти чого тут?" А він мені: "Я тебе не кину, друг". Я запитав, чи хтось лишився в живих. Він відповів, що є ще один поранений у руку і ногу, який рухається.

Я йому віддав свій телефон і попросив витягувати третього бійця, бо кажу, ти будеш мене тягнути, зачепиш за пенька за артерію і я все одно кров'ю стечу. Пробував зателефонувати нашим, але якраз у тій точці не було зв'язку.

Ми попрощалися. Хлопець обіцяв, що повернеться з підмогою, але так його і не було. Можливо, збились із маршруту… Карт у нас не було зовсім".

"Старобешівські лікарі розвели руками, що більше нічим не можуть помогти – не було ні води, ні бинтів, ні уколів"

"Я лишився лежати у лісі. Пішов дощ. Поруч мене лежала каска, і я назбирав у неї дощову воду, щоб не померти від зневоднення. Всю ніч пролежав. Одяг так і не висох. Я замерз. Але тримався. Поруч стріляли "Градами", мене добре закидало землею. Я лежав під шаром землі, а в руках тримав каску, щоб було хоч щось попити. Осколками відрізало всі гілки дерева наді мною і я страждав від сонячного світла. Прикрився кількома гілками, обкопав себе землею, щоб знизити температуру. Був брудний, як чорт…

У каску теж набралась земля. І я вичавлював грунт, щоб зібрати якусь вологу. Але мені треба була вода і білок, щоб відновлювати кров. Наш сухпайок лишився на підірваному БМП… Я ловив мурашок, які пробігали біля мене… Палкою з дерева викопував черв'яків із землі – чистий білок. Їжа була гидотна, але хоч щось організм поступало…"

Володя на мить замовкає. Довго дивиться на стелю. А потім продовжує розповідь про виживання під Іловайськом.

"Кругом мене були шматки тіл вбитих хлопців. Почали злітатися мухи. Але ловити їх я не хотів. За ніч у мене зібрався повен ніс слизу. Від зневоднення у мене потріскались губи і пересох язик, тому я вирішив випити цю рідину і помазав вуста. Злетілись мухи, почали лазити по роту. Так я з'їв три-чотири мушки. На третій день координація моя уже була порушена – від знекровлення, голоду, болю, жахливого вигляду пошматованих трупів навколо…

У мене був блокнот, почав записувати, коли робив собі перев'язку. Написав собі на руці маркером, як мене звати і звідки я. Щоб полегшити больовий шок, почав записувати все, що я думаю – про свій стан, послання до моєї дружини. Це на випадок, а би я там умер, а мене знайшли. Там були записи такі, як "Ранок, 29 серпня. Я ще живий".

Нині моя Ярослава каже, що пробувала читати, але поки не готова. Але я теж поки не можу. Якось перечитаю, передрукую на комп та посміюсь", – усміхається щирою посмішкою Володя.

"У рані моїй завелись опариші. Так як навколо скрізь лежало чуже м'ясо… Я старався помочитися на рану, щоб знезарати її. На четвертий день уже і мочитися було нічим. А якби і було, я б випив.

Був у мене компас, я орієнтувався так, коли ранок, обід, вечір. І по цих ознаках записував, яке сьогодні число.

"Я був непритомний. А потім відчув, що наді мною хтось стоїть. Відкрив очі, а там троє чоловіків – Іван, Микола і не пригадую імені третього. Вони ходили і збирали, що лишилось на місці бою. Почув, що "снайперка" наша розлетілась на друзки.

Спитали, що у мене. Сказав, що нога. Вони розібрали гілля, чую, як матюкаються. Сказали, що скоро повернуться. Привели жіночку Свєту. У неї був флакончик пентанову, вона мені рану засипала і вколола димедрол.

Хлопці привезли мені води, банку борщу, помідорів, сало і хліб. Я їм подякував. Лише сказав, що сала і хліба не зможу з'їсти. Кажуть, що там десь їде "Червоний хрест", який трупи збирає в пакети, і ми його приведемо до тебе. Повернулись уже увечері, сказали, що "Червоний хрест" відмовився їхати, бо тут стріляють, і пообіцяли перевезти самотужки. Загорнули у покривало і погрузили чи то у москвич, чи то у жигуль.

Один сидів за кермом, а інші двоє штовхали авто. Питаю: "Заглохла, чи що?" А вони кажуть, що акумулятор кулями посікло. За хвилин двадцять приїхали на заправку. Тільки вискочив водій, і тут же заскочив. Я питаю: "Бензину нема, що так скоро". А він каже: "Бак у нас пробитий, тільки півлітра влазить. По дорозі ще заїхали в якесь село мені по воду. Я відчув, що холодна, колодязна… А мені один чоловік каже: "У нас після обстрілів уже нічого не працює. Воду беремо лише, коли у кого криниця є".

Місцеві привезли мене у Старобешево в райлікарню…. Дістали мене з машини, а піді мною покривало порвалось. І чую, хтось каже із моїх рятівників: "Мене моя Свєта уб'є дома за покривало". Я голосно розсміявся – бо ми тут під кулями і з пробитим баком катались, а мужик жінки боїться за зіпсоване рядно. Усміхаюсь собі на всі тридцять два.

Помогли вони мені серйозно, хоча не приховували, що були налаштовані проти української армії. Всю дорогу у лікарню розказували мені, щоб я, коли повернусь на Полтавщину, усім розказав, що нас тут не хочуть. І що ми – українські війська – убиваємо мирне населення.

У лікарні не було світла, вікна розбиті. Медикаментів не було. Медсестри розводили руками. За півгодини принесли мені глюкозу покапати і перекис, щоб видалити опаришів з ноги. Виливали перекис у відро з пляшечок і поливали мою рану. Я напівсидів і все це бачив. Десь четверть відра вилили.

Попросив їх набрати мою дружину. Мобільний я забув. Але домашній наш у Гадячі знав. Дружина моя була в шоці. Але згодом прийшла у норму і всіх почала обдзвонювати, шукати де я.

Старобешівські лікарі розвели руками, що більше нічим не можуть помогти – не було ні води, ні бинтів, ні уколів... Набрали когось по телефону, і мене забрала "швидка" ДНР. Повезла на Донецьк в найпершу лікарню по дорозі.

Спитали, кого привезли. "Укропа", – відповідають сепаратисти.

"Ми "укропа" лікувати не будемо", – сказали нам порозі чи то лікарі, чи то охорона медзакладу…

Поїхали в іншу, там начебто хірурга не було. У третю, там сказали, що не приймають гнійних хворих у стерильну операційну. Каталися до вечора. Нарешті мене прийняли у 9-й міській лікарні. Це був сьомий лікувальний заклад.

Там від мене теж були не в захваті. Теж дещо упереджено ставились до українських військових: "Чого прийшли?", "Ми вас не хочемо тут". Але спасибі хірургу і медсестрам, операцію зробили нормально.

Мені хірург зразу сказав, що ампутувати будемо за коліно. А я йому: "Та чи я не знаю, що там за п'ять днів все згнило".

Перше, що пам'ятаю після операції – стоїть наді мною жінка Інночка, вона волонтерила там. Теж так напружено до мене ставилась. Але принесла футболку, рушник, щось поїсти. Милиці потім ще принесла".

Володя перериває розмову і показує у куток: "Он вони, до речі, стоять, подарунок мій із Донецька".

"Так я пролежав кілька днів, а тоді мене перевели в госпіталь імені Калініна. Там був штаб терористів, і вони туди стягували українських полонених.

У палату повертається дружина Вови Ярослава. Кладе сигарети на стіл, сідає біля нас.

"Перевели мене у підвал, де були наші полонені. Ставились, як до полонених. Їсти інколи приносили – кашу на воді. А інколи і забували. Але мені після лісового меню і таке було до смаку. Хліб ще давали. Я ховав собі під футболку. Так і їв, коли не приносили нічого.

Що далі розказувати, я не знаю. Все інше моя Слава робила – шукала, звільняла. Це у неї інтерв'ю треба брати", – показує санітар на дружину.

Дружина про пошук: "Із військкомату зателефонували і спитали, чи Вова не удома"

Ярослава вимикає телефон і починає оповідь, як шукала чоловіка в окупованому Донецьку.

Каже, що коли Володя набрав її зі Старобешево, її дещо вибило з реальності. Завдяки фірмовим жартам Вови вона упевнилась, що то її чоловік. Але від шоку забула запитати, де саме ця лікарня і як зв'язатись із закладом з Гадяча. Цілу ніч вона бігала по хаті, не знаходячи місця. А потім по інтернету почала шукати телефони мерії і лікарні Старобешева.

"На світанку набрала мерію. Там не було світла. Якийсь чоловік цілу годину шукав ліхтарик, щоб знайти мені телефон лікарні. Так зв'язалась із лікарем. Мені сказали, що Вова дуже тяжкий. Якщо його терміново не прооперувати, він помре. Сказали, що можуть довезти хіба у Донецьк.

Я знала, що місто окуповане і мій чоловік попадає в полон, але погодилась. Бо думала, що головне його спасти, а сама я його тоді вирву будь-якими шляхами".

Дружина бійця в першу чергу зв'язалась із Центром звільнення полонених, звернулась у штаб Ахметова, який помагає вивозити людей з окупованого регіону, писала у СБУ заяву, зверталась до знайомих.

"Я його подавала у списки, де лише можна.

Вийшла на госпіталь Калініна. Набрала і сказала, що шукаю чоловіка. Трубку взяла жінка з військовою виправкою, відчутно так було. І спитала, який його позивний і звідки він. Я відчула, що Вова саме там, у терористів. Я їм постійно телефонувала. Намагалась обережно з'ясувати, що і як. Розмовляла російською, тримала себе у руках, прикидалась тупою вівцею.

Вдалось вийти на жінку з госпіталю цього, яка обіцяла помогти з інформацією про Вову. Від неї дізналась, що Вовою цікавиться військова прокуратура ДНР. Мені цього вистачило. Більше я її вирішила не підставляти.

Бо Вова мій терористам вигідний був для обміну. А цій жіночці там жити серед них і далі".

А на 11-й день зникнення Вови Ярославі зателефонували додому з військкомату. І запитали, чи не в курсі вона, де боєць. Чи не вдома уже.

"Я була така зла, що якби цей мужик поруч стояв, то убила б. Я йому кажу, ви його забрали, відправили на АТО, там десь загубили і покинули в лісі. А тепер питаєте, де він?!"

10 вересня дружина добровольця приїхала до Києва подавати ще одну заяву до СБУ. Вийшла на Майдані – і тут телефонний дзвінок.

"Сказали, що буде обмін полоненими. Вову хочуть обміняти на п'ятьох терористів. Вони чогось там у штабі на Калініна подумали, що він важний перець, розвідник. Ще потім, коли Вову звільнили, то президент Порошенко у Твіттері написав, що звільнили його, як розвідника. Підлив масла в огонь", – сміється Ярослава.

Володя заливається сміхом. Донька подружжя зберегла той твіт. І батьки дуже сміялися.

"Я глянув, а там всі молдавські прізвища. Прям, молдавський спецназ…"

119 вересня Ярославі зателефонували і сказали, що Вову і ще трьох полонених звільнили. І відправляють на Дніпропетровськ.

"Він мене зразу же набрав і спитав: "Ти яблук і кавунів наквасила?" І попросив привезти ще печінку і м'яса. Я кулею полетіла на Дніпро в госпіталь. Захожу в палату, а він під крапельницею лежить. Весь такого жовтого кольору. Відкрив очі. Намагався пожартувати. Ручку тягне. Поцілували. А я думаю, хоч би не заплакати…"

Вова уважно слухає спогади дружини. Витирає скупу чоловічу сльозу. І тут же жартує: "Та я знаю, чого ти мене так старанно шукала. Хата ж іще не переоформлена".

"Та іди ти, нащо мені та хата. Мені ти потрібен…" – у тон чоловікові відповідає Слава.

Родина Доносів каже, що дуже вдячна усім мешканцям Гадяча, які відгукнулися і помогли вирвати чоловіка з полону ДНР.

Слава каже, що головне їй знати, що її чоловік живий. Навіть не страшно, що інвалід.

"У нас у Гадячі більше сотні чоловік мобілізували. У 42-й батальйон теж кілька пішло. Нині двоє хлопців звідти вважаються безвісті зниклими. Я думаю, що це набагато гірше – не знати, що сталось із твоїм рідним чоловіком чи сином.

Я зайшла до Вови в палату в Дніпропетровську, а мені санітарка каже: "У вас таке горе…". А я кажу – ні, я щаслива, бо він зі мною. А не десь там у полі шматки лежать".

Ярослава і Володя вирішили зберегти іловайський блокнот, як пам'ятку для майбутніх онуків, як бабуся діда шукала і знайшла.

Допомога бійцю та його родині:

Донос Володимир Михайлович

Картка Привата 4405 8823 0945 7269

Марина Данилюк

 pravda

Метки: АТО, Донос Владимир, Иловайский котел, плен
Loading...
Loading...