День белой трости: в Сети рассказали трогательную историю, как живется незрячим людям в Днепре

В Сети рассказали трогательную историю о жизни незрячих людей в нашем мегаполисе. 15 октября прошел Международный день белой трости, и в связи с этой датой автор поста Леся Лимар решила напомнить горожанам в соцсетях о слабовидящих людях, которые научились быть самостоятельными и каждый день совершают маленькие подвиги. Может, этот рассказ заставит задуматься людей, вечно недовольных жизнью. (Стилистика автора сохранена).

73319164_3040045689404214_1350817160766685184_n

- Публікую цю історію з нагоди Міжнародного дня білої тростини.
Все життя з самого народження мене супроводжує біла тростина. А чому? Ні не тому, що я користуюсь нею самостійно з дитинства, а тому що білою тростиною користується моя мама.
Мама має спадкову хворобу очей, в неї з дитинства був ослаблений зір, вона навчалась в Київському інтернаті для незрячих, займалась спортом, читала очима брайль, та й згодом втратила зір зовсім.
Для мене мама - це взірець.
Коли ти маленький, то ти не думаєш, що твоя мама незряча, пересувається на візку, або щось інше, Це просто твоя мама. Скільки себе пам'ятаю мама завжди була самостійною сама ходила на роботу і з роботи, на закупи у крамницю або на ринок, у всілякі інстанції, їздила на змагання з шахів, або на творчі конкурси, відводила мене в садок і до школи, робила всілякі хатні справи. У всіх її пересуваннях її завжди супроводжувала біла тростина в моєму розумінні, в моїй свідомості заклалося з дитинства, що біла тростина є невід'ємною супутницею незрячої людини, звичайно як тільки но я навчилась ходити, я стала маминими очима. Але біла тростина все одно була завжди з нами поряд.
Коли ми, за сімейними обставинами переїхали з маленької Олександрії до м. Дніпра, де жив мій відчим (також незрячий), мені було 10. До слова, я також маю знижений зір. Я довго боялась сама піти навіть у магазин по хліб. Широченні вулиці, машини в 4 або 6 рядів, велентенські не зрозумілі перехрестя, купа людей, які кудись постійно поспішають - мені було страшно. Але мій відчим знав місто, як звичний для себе мікропростір, знав назву кожної вулиці, знав маршрути громадського транспорту, знав де і в якому ряду на центральному ринку розташовуються певні продукти, коротше він міг провести краще навігатора. Я завжди плутала в який бік повертати, з якої сторони чекати громадський транспорт, Для мене всі вулиці були однакові, з велетенськими будинками-монстрами, але я завжди отримувала конкретну, чітку інструкцію куди повертати, в який бік іти і що є орієнтиром в цьому або іншому місці. Мене змушували вчити назви вулиць, зупинок, маршрути громадського транспорту, це було важко до сліз. Але ця наука дала мені чітке розуміння принципів орієнтування незрячих у просторі і глибоке переконання, що це можливо майже у повному обсязі, не зважаючи на перешкоди і наші реалії.

72572518_3040045886070861_1924989528724996096_n
Одна історія, яка стала ключовою в моєму переконанні, що якщо маєш велике бажання, то можливо все.
Мій названий батько має вищу музичну освіту, і де-який час працював разом з мамою у клубі дніпропетровського УВО Луч УТОС, і одного літа виникла потреба, ходити на роботу в незвичну локацію, в такий район, куди вони ні разу самостійно не ходили, я це дуже добре пам'ятаю, бо після навчання в педагогічному училищі, я їхала з батьками двома транспортами через усе місто і ми вивчали варіанти шляхів від зупинки транспорту до гуртожитку для незрячих, де й було нове місце роботи. І саме тоді на практиці, під керівництвом моїх батьків я засвоїла нюанси навчання орієнтування у просторі з тростиною. Здається цілий рік мої батьки працювали там. Після освоєння маршруту вони більше не звертались до мене за допомогою, а їздили на роботу і з роботи самостійно.
Коли в мене народилася донька, інколи виникала потреба залишити її з бабусею, мої знайомі і родичі чоловіка завжди запитували, як мені не страшно, вони ж зовсім не бачать, на що я відповідала, мама виховала мого брата і мене, чому мені має бути страшно?
Олександра також як і я в дитинстві, була бабусиними очима, з маленького віку супроводжувала бабусю і дідуся, куди було потрібно, і всіляко допомагала, а бабуся їй ввечері читала казки і інші дитячі оповідання, які можна було взяти в бібліотеці.
І маленьку дівчинку зовсім не дивувало, що бабуся не бачить і читає. Книги шрифтом брайля - це щось звичне у нашій родині.
Зараз мамі 67, а її чоловікові 82, вони живуть самостійно, відчим ще працює в УТОСі, а мама використовує вільний час для вивчення англійської мови, грає у шахи за допомогою комп'ютера, вчиться користуватись смартфоном, відвідує тренування зі скандинавської ходьби і ще трохи порпається на присадибній ділянці, не для урожаю, а для душі. І як і раніше їх можна кожного дня побачити з тростинами на шляху до магазину, банку або іншої інстанції.
Сьогодні ця моя життєва історія присвячена Міжнародному дню білої тростини.
Маю надію, що вона стане мотиваційною для батьків, які виховують незрячих дітей, для незрячих, які ще соромляться, або з якихось інших причин не беруть тростину.
Та буде корисною для моїх фб-друзів, які не мають порушень зору і взагалі ніякого стосунку до осіб з інвалідністю для перевернення свідомості у напрямку, що кожна людина інша, вона сприймає і вивчає світ інакше, тому принципи універсального дизайну повинні бути застосовані у всьому і не треба відкривати рота від подиву, побачивши незрячого самого у крамниці, банку або кафе, а якщо виникне бажання допомогти, підійти, доторкнутись до руки і ввічливо запитати чи потрібна допомога.

72751181_3040045769404206_1433619272625553408_n

 

 

 

 

Метки: Международный день белой трости, незрячие люди